Двадцять перший розділ. Як отримати лавровий вінець

Енні Вілсон

І який дідько смикнув мене сказати про дитину? Маючи на увазі в загальному, що чекаю, коли народжу спадкоємця, вийшло, що повідомила про вагітність, якої не існувало! Звісно, мене мало б потішити, як побілів, а згодом позеленів Деніел (яка солодка помста!), але чомусь радощів не було. Навпаки після цієї розмови я відчула себе емоційно випитою. А тепер носилася своїми покоями, звинувачуючи себе за чергову сварку.

Хвала небесам, що в наступні дні Аррона я не зустрічала, його не навідувала і тривожних звісток не отримувала. Навпаки, лише хороші. Нарешті йому припинили вводити протиотруту, що розшифровувалося, як«перший крок до реального одужання».

Державні справи займали весь мій час, що допомагало не думати про дурниці, як ті, які я обіцяла зробити Деніелу — шлюб з Гільбертом припинив мене цікавити рівно тієї миті, як я покинула кімнатку нашого хворого. Тим паче зараз, коли на першому місці був турнір Оріана. Брат щоденно тренувався зі своїми наставниками і дуже радів, коли ми з батьками приходили на його тренування. Коли не приходили, ображався, то ж знаходити для нього час було моїм головним обов'язком.

Сьогодні, як завжди, по обіді, звільнившись від спільноти набридливих послів, я в компанії балакучої кузини і набридливих фрейлін неспішно гуляла садом, обравши наш маршрут у сторону полігону, де хвацько вимахував мечем мій молодший брат. Погода була теплою і сонячною, що не могло не тішити нас і не додавати теми для обговорення. Цьогорічна осінь була золотою, а павутинки бабиного літа радісно літали в повітрі. За приємними бесідами ні про що не помітила, як ми наблизилися до місця тренування з принцом. А коли, впізнавши силует брата і його наставника, задивилася на черговий поєдинок, ледь не зіштовхнулася з чоловіком, який повільно виходив з алеї, що перетинала нашу під прямим кутом і ховалася за високими кущами декоративних квітів.

— Прошу пробачення, — різко зупинився той, а я вражено завмерла, перевівши на нього погляд. Переді мною стояв Аррон власною персоною: худорлявий, стомлений, але абсолютно живий! Спираючись на тростину двома руками, чоловік повільно гуляв садом, явно радіючи з того, що йому дозволили хоч не на довго покинути темницю, якою йому здавалася лікарняна кімнатка. Про це свідчив його радісний погляд і рум'янець, що ледь-ледь грав на щоках.

— Вітаю, — привітно всміхнулася я. Деніел спробував вклонитися, але я зупинила його жестом руки. Було помітно, що будь-які нахили тулубом даються йому не так легко.

— Вітаю, Ваша Величносте, — тепло відізвався він.

— Як ти? Бачу, вже краще, хвала небесам? — поцікавилася, мимоволі окидаючи його прискіпливим стурбованим поглядом.

— Вже краще, але не достатньо добре, щоб покинути палац. Я хотів лише поглянути на тренування Його Високості, — чи то пожартував так, чи насміхався з мене я навіть не збагнула.

— Тебе ніхто не проганяє. Поки тобі потрібна допомога лікаря, доти можеш залишатися, — стиснула плечима.

— Ми теж ідемо до Оріана, приєднуйтеся, — люб'язно запропонувала Ніколь, а цей нахаба взяв і погодився! Радість лише та, що на полігоні досить багато місця, щоб спостерігати за тренуванням з різних місць і не перетинатися.

Втім, починаючи з цього дня не перетинатися мені з Арроном не виходило. Як і колись давно: коли я з кимось цілувалася, він був тут як тут. Тепер було так само лише з тією відмінністю, що більше я нікого до себе не підпускала і від представників протилежної статі, якщо це не родичі або радники, трималася якомога далі. А от від Дена триматися далі не виходило: хоч двічі на день, але наші шляхи неодмінно зводили нас до одних місць.

Ну, принаймні я могла бачити, що йому поволі ставало краще. Все ще повільно ходив з тростиною, ледь-ледь міг мені вклонятися, але хоча б не був прикутим до ліжка! Згадки про ті дні, коли я годинами сиділа біля його непритомного тіла, вслухаючись у переривчасте дихання, тримала його руку і боялася, що на ній зникне пульс, досі змушували тремтіти від жаху. Нехай він про те не знав, але я була ладна на все, лише б одужання настало швидше.

***

Час спішно минав. Сьогодні з милості небес розпочалися перші відбірні поєдинки Лицарського турніру. Для такого заходу я обрала темно-синю елегантну сукню і мінімум прикрас, щоб не привертати до своєї постаті зайвої уваги. Сьогодні я хотіла стати невидимкою, бути просто сестрою одного з учасників. Та хіба ж це можливо?

— Увага! Її Величність королева Енні! — гучний баритон арбітра, що вгледів мою карету першим, пролунав над всією ареною. Численні гості, що завітали задля такої розваги (Лицарський турнір — подія, яку чекають цілий рік), одразу ж повернулися в сторону входу і приготувалися вклонитися мені, що навіть не встигла ступити на землю. Ніколь хіхікнула. Вона попереджала, що залишитися інкогніто в мене не вийде.

Ні, то ні! Гордо розправила плечі і велично пройшла повз придворних і простих міщан до королівської тераси (так ми називаємо укриття, де для членів королівської сім'ї приготовані зручні дивани, а для правителя — трон, коли місця простих глядачів позбавлені цього пафосу і являють собою звичайні крісла у перших рядах для знаті і лавки для міщан). Гордо зайняла своє місце, у пів оберти повернувшись до Ніколь, що розмістилася поруч. Батьки теж ось-ось мали приїхати. Граф Хазрі, як голова служби безпеки, зупинився за моєю спиною, тут же були й служниці, готові служити нам.

Схвильовано вдихнула й видихнула, налаштовуючи себе на те, що все буде добре. Тієї ж миті погляд зачепився за Аррона, що влаштовувався у першому ряду досить неподалік від нас. Спершись на свою тростину, граф без цікавості слухав те, що жваво розповідав йому тимчасовий сусід, ще той балакун герцог Раллін, і розсіяно кивав йому. Я всміхнулася. Яка вірогідність того, що в величезному натовпі мої очі першого побачать Деніела? Це наче магія! Присягаюся, він просто причарував мене!