Двадцятий розділ. Неочікувана знахідка

Енні Вілсон

— Ваша Величносте! Міледі! Я виконав ваш наказ! — прозвітував граф Хазрі, як тільки наздогнав мене на сходах, що вели до палацу. Сьогодні де я лиш не була: з народом спілкувалася, діток провідувала, нараду провела, у Дена посиділа годинку, спостерігаючи за тим, як тривожно він спав (вже кілька днів я приходила лише тоді, бажаючи приховати свої візити від нього). Я навіть звикла до шаленого ритму життя, який стала вести тепер, коли залишилася самотньою. Звісно, мої друзі не давали мені сумувати і завжди були поруч, та я, не зважаючи на всі їх старання, поволі втрачала розум кожної миті, коли не була чимось зайнята. Тільки моя голова звільнялася від думок про народ і Лантонью, як туди нахабно прокрадався образ Аррона. Я чесно і сумлінно старалася забути про нього, тому й так багато працювала, що моєму власному голові служби безпеки доводилося виловлювати мене, щоб про щось повідомити.

— Який саме наказ, Ваша Світлосте? — усміхнено спитала я, вже припинивши сердитися на графа за те, що він допустив таку жахливу помилку — не передбачив замаху на мене і не встиг врятувати. Бо ж якби не Ден... Навіть думати не хочу. Я, звісно, попередила начальника охорони, що тепер він в немилості, але, оскільки шість місяців чоловік працював бездоганно, одразу не стала проганяти.

— Піддана Шахрида, яку ви просили знайти. Пам'ятаєте? Я шукав її повсюди, вона, наче крізь землю провалилася! Але сьогодні... Ми знайшли її, міледі, — гордо озвався чоловік. Моє серце завмерло в грудях.

Шахрида, позашлюбна донька графині Аррон і сестра мого Дена (тьху ти! Просто Дена!!!), яку наче б то вбила Сларисса, безслідно зникла з темниці, де провела понад рік свого життя. Чотири місяці натхненних пошуків. Я навіть допитувала Магдалену, яка однозначно знала правду, але не побажала співпрацювати зі мною (за що я, добра душа, ще й нагородила її вигідним заміжжям і з багатим посагом випровадила зі свого палацу в її новий дім — Міланійське графство).

Шахрида, мов зникла крізь землю. Я вже змирилася з тим, що ніколи не дізнаюся, що та відьма з нею зробила, і навіть встигла забути про неї, однак Джерольд, ця надзвичайно сумлінна людина, все ж якось докопався до правди!

— Вона жива? — затамувала подих.

— Жива, здорова і навіть дуже гарненька. Крутилася в нас перед очима весь цей час! Нізащо не повірите! Служниця, що працює в палаці всього кілька місяців, на ім'я С'юзен, ніхто не інший, як наша Шахрида! І це ще не все. Вона ще й шпигунка, Ваша Величносте... — «потішив» мене граф. А я навіть не знала, чи справді радіти, чи сумувати. Що жива — прекрасно, що шпигунка — жахливо... Втім, може не все втрачено...

— Де вона? — спитала зацікавлено.

— В темниці разом зі спільником, — коротко повідомив голова служби безпеки і, поки ми крокували в підземелля, продовжив доповідь. Як виявилося місяць тому у палаці був помічений підозрілий гонець, що наче б то приносив лист розпорядниці палацу ВітеліїНаріон від родичів. Він озирався, поводився досить дивно, чим прикував до себе увагу. Джерольд поцікавився у леді Вітелії, що за гостя вона приймала, однак виявилося, що вона не має родичів і ні від кого не отримувала послань вже досить давно. Відтоді всі вартові пильнували, очікуючи наступного візиту дивного гінця. І він таки стався. Сьогодні чоловік знову прийшов, злодійкувато озираючись. Вартові простежили за ним і побачили, як він передав лист служниці. Та тишком-нишком пройшла до своєї кімнатки, а за кілька хвилин повернулася з новим листом, який передала гінцю. Тут їх і схопили. Той лист, що дівчина передала, був адресований королеві-вдові і містив детальний опис всього, що відбувалося в палаці аж надто про мій порятунок. Коли ж граф Хазрі допитав цих двох, виявилося, що гонець був справді простим гінцем і не знав, що він носить. Пошту йому передавав чоловік на ім'я Хюрм, а він був посередником між С'юзен і Хюрмом, думав, що то любовні послання чи щось типу того. Платив за послугу йому отой чолов'яга. Набагато цікавішу історію повідала С'юзен, яка виявилася зовсім не С'юзен. Це ім'я їй вигадала королева-вдова, коли викрала з темниці. Дівчину примусили шпигувати. Погрожували вбити, якщо вона не приноситиме користі у вигляді новин. Сказати, що я була шокованою, — це нічого не сказати!

Коли ми дісталися темниці, Джерольд відімкнув переді мною високі двері, пропустивши у тісну кімнатку, освітлену лише маленьким віконечком біля стелі і факелом, висячим на стіні у ніші, що майже догорав. В його схвильованому мерехтінні я не одразу помітила зовсім молоденьку дівчину, яка, обнявши коліна руками, скрутившись клубочком, сиділа в самому кутку, спираючись до холодної вологої стіни, і тихо схлипувала. Побачивши нас, вона злякано пискнула і втиснулася в стіну ще сильніше, ніби та могла врятувати її. Бідолашна... Ніколи й нічого в своєму житті не бачила світлого й доброго. Байстрючка, викинута немовлям, вихована на вулиці, покарана за чужі гріхи, використана... Вона була зовсім дитям, але вже встигла пізнати страх смерті і біль від розлуки з волею... Голодна, брудна, нікому не потрібна... Знову опинилася в темниці, не знаючи, чия вона донька. Не знаючи, що її мати життя за неї віддала б, а брат роки потратив на те, щоб знайти і звільнити її.

— Не бійся, — прошепотіла я стиха, простягнувши до неї руку. — Вставай...

— Ваша Величносте, я не хотіла! Пробачте мені! Мене змусили! — схвильовано промовила вона, зиркаючи на мене повними сліз очима, що променіли страхом, коли я зацікавлено її розглядала. Це ж та сама дівчина, що іноді потрапляла мені на ночі! А я все не могла збагнути, на кого вона схожа! Ясно на кого! Це ж викапана АмелдаАррон!

— Не бійся мене, — промовила я ніжно. — Розповідай все, що знаєш про себе. Хто твої батьки?