Дев'ятнадцятий розділ. Непрошений гість

Енні Вілсон

— Ну що, ти готовий? — всміхнулася до мого прекрасного брата, що стояв поруч зі мною у палаці, нервово закусуючи нижню губу. Він розсіяно кивнув, але я не була певна, що почув мене. Це свято, розмахом подібне до королівського весілля або самої коронації, було на його честь. Скільки витрачено коштів і сил на його організацію навіть не згадати! Дуже вдало, що мама знайшла в собі сили попросити пробачення і більше ні в що не втручатися, а я змогла з нею примиритися, адже мені явно бракувало досвіду й часу влаштовувати такі заходи. Герцогиня допомогла з цим, можна сказати, що прийом — її заслуга.

— Готовий, — врешті видихнув принц, гордо підніс голову, розправив плечі і надягнув на обличчя серйозність. Мій лев! Як я пишалася ним!

Сьогоднішнє свято для нього дуже почесне. Всі хлопчики змалку мріють про цей день — початок випробувань на Лицарському турнірі. Кожну осінь ми проводимо цей турнір — змагання між сімнадцятирічними юнаками, головним призом яких стає почесна посвята у лицарі. Колись на такому переміг батько, колись Гільберт, і ось в цьому році черга мого молодшого брата. Це свято — лише початок турніру, від сьогодні мине цілий місяць натхненних тренувань з наставниками, потім принц і всі інші юнаки будуть змагатися на арені, випробовуючи себе. Це буде відбір для головного шоу, яке відбудеться уже в листопаді.

Минулого року я не була присутньою на всіх етапах підготовки, прийшла лише на фінал задля самої посвяти, оскільки мала безліч інших клопотів, але цьогоріч нізащо не пропущу ні дня! Вболіватиму за мого лева! Звісно, стати лицарем можна не лише після турніру, а, скажімо, зробивши подвиг, послуживши королівству, але всі юнаки мріють про почесний лавровий вінець по завершенню Лицарського поєдинку. І мій брат не виняток.

Тим паче, по завершенню цього місяця він вважатиметься не юнаком, а чоловіком. Зможе супроводжувати юних леді на світських заходах і матиме всі бонуси життя молодого чоловіка, що проявляються далеко не в безвинних поцілунках у саду. А оскільки Оріан у нас красень, то ж черга з краль, які бажатимуть його уваги, стоятиме до кордонів королівства. Загалом золоті часи в житті мого брата ось-ось мали розпочатися. Не дарма сьогодні він супився і намагався зберігати серйозність, демонструючи, що вже дорослий, хоч виходило це в нього дуже мило.

Кивком голови подала знак графу Джерольду, щоб у свою чергу повідомив церемоніймейстера про наш вихід. Сьогодні був, на диво, сонячний і теплий для осені день. Я сяяла в легкій сукні золотистого кольору, Оріан навпаки — у сріблисто-сірих відтінках. Спускаючись сходами палацу до численних вельможних гостей у сад, я солодко всміхалася, а брат — зводив брови і окидав присутніх суворим поглядом. Він сьогодні був моєю протилежністю. Зловила охання юних леді, що прибули на свято зі своїми батьками, — для них це теж перший вихід у вищий світ. Принц же удавав, що нічого й нікого не помічав.

Зупинилася серед придворних, дякуючи, що прийняли наше запрошення. Сьогодні у нас досить напружена розважальна програма: світські балачки з кубками вина в руках при поїданні делікатесних закусок і прослуховуванні нових композицій найкращого оркестру Лантоньї, спостерігання за змаганнями лучників, на десерт — виступлять фехтувальники-каскадери, потім танцювальна частина і водночас чаювання на м'яких диванах в залі для відпочинку. Оріан просив не покидати його сьогодні, стверджував, що моя присутність додаватиме сил і впевненості, то ж для мене вечір обіцяв бути багатим на спілкування з вельможами, які захочуть привітати принца і побажати йому успіхів.

Загалом свято минало згідно ретельно продуманого сценарію: весело і на вищому рівні. Найкращою розвагою традиційно стали стрільці, на перемогу яких знать ставили ставки. Прийом був розкішним і нічого не передбачало біду. Однак, вона прийшла звідки не чекали.

— Ваша Величносте! — покликав мене ніжний голос мого друга Гільберта. Озирнулася, вражено помітивши графа з величезним букетом червоних троянд у руках. Мимовільно прийняла дар, скоріше автоматично, ніж свідомо. Квіти були прекрасними: свіжими, запашними, я б навіть сказала величними. Так, саме величними, немов справжні королеви осені.

Не встигла вдосталь намилуватися ними, адже чоловік вирішив пояснити свій вчинок, ще й так голосно, щоб нас могли чути всі охочі. А охочих було багато: змагання лучників враз припинило цікавити народ.

— Я давно знаю вас, Ваша Величносте. Ми були ще зовсім юними, а всі навкруги бачили у нас зразкову пару, всі пророчили прекрасне майбутнє. Тоді ми не думали про шлюб чи кохання, просто дружили. Та знайте, що ні тоді, ні тепер я не мав кращої подруги за вас. Я завжди вами захоплювався, дорожив вашою прихильністю, любив вас... поки не зрозумів, що це почуття зветься інакше. Моя королево, я стою перед вами, твердо впевнений, що бажаю прожити решту життя з вами. Присягаюся бути люблячим чоловіком, вашим другом, батьком дітей, якщо Всевишній пошле, і гідним королем нашої Лантоньї. Я прошу вас стати моєю дружиною... — урочисто, чітко, впевнено промовив граф, схилившись переді мною на одне коліно й простягнувши мені перстень з краплеподібним діамантом навіть не знаю на скільки карат. Прикраса була такою ж розкішною і багатою, як і троянди, як і наречений. Вражено зітхали поруч мої фрейліни, всміхалася мати, всміхався батько, схвально кивала знать... Ніхто не звернув увагу на те, як вибігла з саду Ніколь, ховаючи сльози. А я помітила, бо одразу зиркнула на кузину, зловивши поглядом лише її спину.

Бачать небеса: я не хотіла заміж тепер. Не цієї осені, якої мала стати дружиною Дена. Хоч того ніхто не знав, я досі носила траур по втраченим мріям. Досі зберігала вірність чоловіку, якого колись так кохала, і не могла уявити себе з іншим. Може боялася знову обпектися? Може так і не забула попереднього нареченого, хоч і демонструвала зворотне? Нехай я знала, що це колись станеться, однак не тепер... не зараз...