Вісімнадцятий розділ. Кара за помилки

Примітка автора: при прочитанні розділу дуже рекомендується слухати пісню Домініка Джокера «Если ты со мной». Не обов’язково, однак автор надихалася на написання нею. Це як саундтрек до цієї частини роману. З любов’ю ваша Юліанна ❤

Деніел Аррон

«— Тоді мені поставили вибір: ти або сестра і мама. Я обрав тебе, бо жити без тебе не можу. Бо ти потрібна Лантоньї! Бо я кохаю тебе!

— Брехня! Чергова вигадка! Може ти не вбив, бо помітив перспективу, яку я відкрила для тебе! Бути королем краще, ніж слугою, а закохану дурепу так легко обдурити! А може це все досі гра! Я довірила тобі своє життя, свою безпеку, свої таємниці! Я ніколи в житті нікого так не любила і так не вірила! Але все, що ти казав мені, було фальшем! І твоє кохання, і твоя служба — лише ілюзія! Заради тебе я йшла проти законів і проти сім'ї!» — кожне слово, щедро полите образою й розчаруванням, було подібним до цвяхів, що знову й знову їх вбивали в душу графа. Минали дні... тижні... місяці, а з його пам'яті не стиралася їх остання розмова. Він досі все пам'ятав так, наче це було вчора. Те, як вона намагалася йому знайти виправдання, не повіривши власним очам... Тоді він просто не зміг обманути її. Наївно повірив, що її безмежно сильне кохання дасть сили пробачити. Але, як виявилося, кохання теж не всемогутнє. Скільки б не минуло часу, йому не забути, як спалахнув її погляд спантеличено, ошелешено, шоковано, як наповнилися її прекрасні очі сльозами болю... Йому б тоді замовкнути, спробувати пом'якшити правду, але це було надто ризиковано. Колись Енні дізналася б усе, як було. Та брехня коштувала б йому ще дорожче. До останнього він вірив і сподівався, що все обійдеться. Що знову безвихідь завершиться щастям. Хіба ж так вже не було? Їх любов здолала стільки труднощів, то невже розіб'ється до скелі, збудованої його місцями трагічним минулим? Ні, Ден відмовлявся у це вірити. Енні повинна була злитися, ображатися, кричати... Але з часом він запевнив би її у щирості своїх намірів, повернув до себе її прекрасне личко і знову наповнив її життя щастям. Та, певно, не судилося.

«Ти приніс їй Вільну, так? Знову... Ти знову мене зрадив...» — з притиском вигукнула вона і додала з ще більшим запалом: «Я буду в безпеці, коли ти будеш на іншому кінці королівства!».

Серце чоловіка, чиїм покликанням було дбати й оберігати його кохану, в ту мить завмерло в грудях. Здається, відтоді воно так і не розпочало битися. А королева, немов би зі всього, що він розповів, чула тільки те, що говорило проти нього... ніби не брала до уваги його мотиви і все, що він здолав заради неї і її безпеки... ніби важливими були тільки образи... вона продовжила вбивати цвяхи в його душу своїми словами і тим, як відсторонено стала дивитися. Небеса — свідки: краще б стратила!

«— Все скінчено... Ти вставив кинджал у мою спину, але в цьому й моя вина. Занадто довіряла... Ти знову виграв: моє кохання вкотре тебе рятує... Ти просто зникнеш з мого життя. Один раз і назавжди. Я ніколи більше не зможу тобі довіряти. Я забуду тебе. А ти роби, що захочеш, але більше ніколи не з'являйся у столиці і не потрапляй мені на очі. Я забороняю тобі! Прощавай, Денні!».

Тоді він не міг усвідомити, що це дійсно сталося. Якби вона не спалила той документ, він сам би поніс його суддям. Бо що таке смерть? Насправді це звільнення. Від турбот, від болю, від страждань... Вмерши від її руки, за її наказом, він пізнав би спокій. Ден же й так знав, що заслужив, і все, що відчув би тоді, — радість, що справедливість запанувала. Таким, як він, не місце при дворі його прекрасної Енні.

Але ж «її кохання його врятувало». Вона пообіцяла забути. Викинути зі свого серця. Та от біда в тому, що, окрім її серця, в нього не було іншого притулку. Окрім неї, в нього не було нікого. Щоденні муки так далеко від тієї, кому належала його душа, здавалися найжорстокішим покаранням, яке можна було уявити. Покидав ті покої, знаючи, що більше не повернеться... не побачить її чарівного личка, осяяного коханням... не почує дзвінкого голосу... не вдихне запаморочливого аромату її волосся... не поцілує ніжні вуста... І від того в ньому більше не залишалося емоцій, окрім болю. Він уже за нею скучив!

Може варто було повернутися, впасти навколішки, благати... Зупиняло лише те, з якою твердістю Енні прогнала його. Вона не сумнівалася, була в собі впевненою. Здавалося, для неї він справді став тим нікчемним зрадником, не гідним її, як і завжди вважала сім'я королеви. Досі чого лише він не чув про себе, але ще ніколи так не було боляче і навіть образливо. Він усвідомлював, що не мав права гніватися, знав, що сам в усьому винен, однак хіба міг забути той погляд кришталевих очей, що дивилися на нього так холодно, ніби ніколи й не сяяли ніжністю і коханням?

Першою справою вирішив потішити ту, хто частково також була винною в такому кінці його малесенької казочки. Здається, двері у материні покої він відчинив не в ту сторону. А якщо в ту, то, певно, вирвав з косяка засув. Втім, було не до цього.

Амелда Аррон, що в той час спокійно читала книжку біля вікна, граційно сидячи на м'якому кріслі, оббитому світло-молочним оксамитом, випустила з рук роман і підстрибнула на ноги, не одразу збагнувши, що сталося і куди їй тікати. Не одразу впізнала в тому, хто так налякав її своїм феєричним приходом, свого сина — майбутнього короля, котрим так пишалася!

Жоден чоловік з її сім'ї ще ніколи не піднімався навіть близько до того рівня, на який злетів Деніел. І нехай титул для графині ніколи не був важливим, вона бачила, з яким коханням і відданістю дивилася Енні на свого нареченого. В те, що вона справді закохана, не повірити було неможливо. А, отже, вона ніколи не стане ображати свого обранця словами, що він не гідний її. Певно, їх королеві теж глибоко чхати на титули!