Дванадцятий розділ. Коли призначити весілля або Тернистий шлях до щастя

Усі знали, чого чекати, але все одно здивувалися. Мама мого судженого конвульсивно схопила повітря і хитнулася назад, але її підхопила леді, що стояла поруч. Придворні вражено перезирнулися. Фрейліни стежили за обличчями то тих, то інших визначних осіб. Ніхто не поспішав щось казати, поки мовчали мої батьки. А вони випікали в нас з Деном дірки, такими вогненними поглядами дивилися. Аррон усміхнувся мені зовсім тепло. Я була готовою розгубитися, але не могла собі такого дозволити.

— Хай буде благословенний цей союз, Ваша Величносте! Я не знаю причини, за якою Її Величність Енні Ітеліона Вілсон Мартіал і Його Світлість граф Аррон не можуть одружитися, тому офіційно заявляю, що проведу священне таїнство вінчання у день, визначений королівським весіллям. Я був другом Його Величності короля Леонарда і тому неодноразово чув, що покійний монарх завжди хотів, аби його улюблена племінниця стала дружиною молодого графа Аррона. Сьогодні його мрії здійснилися, це істинно благий день, — поважно промовив Мастермал, за що я була йому неабияк вдячною, хоч і не знала, чи насправді дядько бажав видати мене заміж за Дена. Кардинал підійшов, простягнув мені руку, вкриту червоними рясами. Покірно схилилася, цілуючи її. Те ж саме зробив і Деніел.

— За королеву Енні і графа Аррона, майбутнього короля! — пролунав чийсь такий знайомий і рідний голос. Тепло всміхнулася, зустрівшись очима з Бертом, що весело мені підморгував. Самими лиш вустами подякувала йому, на що той всміхнувся ще яскравіше. Саме його вигук розворушив придворних.

— За королеву Енні і графа Аррона, майбутнього короля! — спершу несміливо, а потім єдиним гаслом зринули десятки голосів і десятки келихів направилися в нашу сторону. Наче б то, графиню Аррон знову ловила сусідка за столом. А тим часом мої батьки, яких уже не підтримували радники, коли нехай і вдавано, але раділи за нас разом з іншими, наважилися зробити крок назустріч.

Лаконічно благословивши нас, вони одягли на обличчя усмішки і наблизились, щоб привітати. Полегшено зітхнула: я до останнього боялася, що вони просто покинуть залу. Водночас вже тоді, коли мама з докором простягла свою руку, дозволивши її поцілувати, а батько цілував моє чоло, невдоволено нахмурюючись, стало зрозуміло, що мир між нами — лише фікція.

Зі мною вони не розмовляли. Денові продовжували погрожувати.

— Я цього так не залишу, — шепотіла герцогиня, коли вдавано обнімала.

— Не думай, що ти виграв, — крізь усмішку шипів герцог.

Ну це ще нічого. Правду кажучи, я чекала гіршого, то ж відсутність відкритого скандалу були найкращим подарунком до заручин. Потім я пересадила графиню Аррон ближче, а точніше дозволила сісти біля самого Дена, тобто навпроти моєї мами. Від того принцеса крові ледь не вдавилася вином. Моя майбутня свекруха залилася рум'янцем і явно почувала себе геть не зручно, особливо, коли я вирішила спитати благословення ще в неї. Тоді вдавився вином мій батько. Ден увесь вечір вдячно мені всміхався, як і Ніколіна. Кузина просто літала на крилах щастя, особливо, коли мама Дена зайняла місце Гільберта, а той сів біля моєї сестрички. От тоді маркіза була готовою розцілувати і мене, і Дена, а ще краще Берта — я бачила це по її щасливій усмішці і сяючих оченятах. Ах, чого не зробиш заради подруги!

Що стосується решти придворних, то вони з часом адаптувалися до ситуації і тепер слали моєму коханому привітні погляди і схвально кивали йому. Визнали, скорилися і схилилися.

Хоч атмосфера була жахливо напруженою, я трималася гідно і насолоджувалася щастям — заручини з моїм милим найпрекраснішим у світі чоловіком.

Коли гості розійшлися, а нам було дозволено покинути Тронну залу, попрощавшись з усіма (до слова, графиня Аррон вперше погодилася заночувати в палаці), ми влаштувалися на балконі моїх апартаментів, відкоркували пляшку вина (так, ми вирішили, що нам мало того, що на вечері, після такого стресу) і сиділи, обговорюючи все на світі, окрім серйозних тем. Свіже квітневе повітря приємно лоскотало шкіру. Пахощі весняних квітів у цю пору дня були особливо п'янкими. Чи то п'янким було вино? А може поцілунки? Певно, все разом.

Я була дуже щасливою. Настільки, що десь у глибині своєї душі відчувала страх. Як часто ми втрачаємо, не цінуючи? Я цінувала! Але від того ще більше боялася втратити. Здавалося, якщо раптом з мого життя зникне Ден, воно втратить абсолютно всі барви. Зараз я вже не могла згадати, як жила три місяці тому, коли цей неймовірний чоловік не був моїм. Відчуття, наче він був моїм ще вічність до того, як ми зуміли знайти одне одного.

— Енні, — прошепотів на вухо коханий, обережно його прикусивши. — Ти вже хочеш, щоб я йшов?

— Не хочу, — конвульсивно схопивши повітря, якого забракло, коли рука чоловіка ковзнула з моєї шиї на ключицю, а за тим спустилася ще нижче, туди, де тріпотіло серце, заперечила я.

— Коли вже те весілля? — хрипло прошепотів граф, плавно спустившись долонею на мою талію, там її і залишив. — Не хочу, щоб пліткарі рахували кожну ніч, коли я в тебе залишаюся. Невже я хочу багато? Просто бути зі своєю коханою дівчиною! Може поїдемо кудись? Хоча ні, забудь, що я щойно сказав. Це небезпечно. Ти не покинеш палацу.

— Ти можеш приходити таємно, — всміхнулася своїм думкам, поспішно піднімаючись з дивану. Подала юнаку руку і потягла його в покої. Неподалік від каміна стояла прекрасна світло-коричнева шафа, чиї двері пишалися різними карлючками, хвильками і іншими викарбуваними на дереві прикрасами. Саме сюди лежав наш шлях. Відімкнувши дверцята ключем, що попередньо взяла з шухляди свого столика, я тихо проникла всередину, в шафу, запрошуючи свого милого йти за мною. Благо, що він здогадався взяти свічку. Таємний коридор був темним, але дуже коротким. Зробивши кілька кроків, ми зупинилися перед ще одними двері. Один з ключів у зв’язці, яку я взяла з собою, відімкнув замок. Почулося тихе цокання, після чого, доклавши зусиль, щоб відчинити прохід, який років сто (ну це я перебільшила) не відчинявся, ми буквально випали в темну, але залиту місячним сяйвом спальню Деніела.