Сьомий розділ. Про користь спілкування

Енні Вілсон

Останні дні повнилися подіями, далекими від приємних. Боротьба зі зрадниками, з'ясовування стосунків з батьками від того постійна втома, нескінченний біль у голові, шиї, м'язах...

Моє рішення віддати Дену місце поруч з собою за святковим столом викликало небачений резонанс, а я всього-то бажала показати тим зрадникам, що при моєму дворі панують ті, хто вірні, а не ті, кому пощастило народитися в династійнім колі.

Батько лютував. Мама теж була невдоволеною, хоч і не так лаялась. Порадила мені не так явно проявляти свої симпатії. Ніби я при всьому народі цілуватися до Аррона лізла!

Це все тиснуло на мене. Я божеволіла. Та розмова новорічної ночі, коли Ден зізнався у коханні до іншої, не Магдалени, досі відлунням звучала в пам'яті. Я і надіялася, і ревнувала, і злилася, і навіть плакала, не в змозі самостійно тримати вагу своєї ноші, коли самотньою глухою зимовою ніччю сон не бажав приходити. Навіть Морфей не поспішав мене обіймати, то що вже хотіти від Дена?

Я мало розуміла себе. Однак, єдине знала точно — в перепитії почуттів мені не до Берта і його ревнощів. Довелося поговорити на чистоту одразу після того святкового сніданку.

— Енні, коли ми оголосимо про заручини? — прямо спитав він, дочекавшись своєї черги. Того ранку було багато охочих почитати мені нотацій.

— Не бачу зараз в цьому необхідності, — зітхнула я, знову проявивши категоричність у цьому питанні.

— Я це теж помітив... А ще помітив, що ти почала уникати будь-яких побачень зі мною і не переносиш романтичного ладу. Не хочеш пояснити? — він важко присів у крісло і суворо насупив брови, пропилюючи мене поглядом блакитних очей, як робив змалку, коли був мною невдоволеним.

— Ти маєш рацію. Пробач, — видихнула я і наблизилася, зайнявши місце навпроти. Берт був чудесною людиною, а я чинила несправедливо, коли стільки часу водила його за носа. Він заслуговував більшого! І я навіть знала, хто міг йому подарувати це саме більше. Моя кузина все ще страждала від нерозділеного кохання. То може йому варто дати шанс їй, а не мучитися зі мною? Однозначно... — Ти знаєш мене... Добре знаєш, правда? Я не хотіла образити тебе і ніколи не зрадила б. Але наш шлюб приречений на фіаско. Ти чудовий і щиро намагаєшся підтримувати мене, зробити щасливою, однак я не зможу відповісти тим самим. Я покохала іншого чоловіка. Тримати тебе поруч не чесно...

Він мовчав. Довго вглядався у моє обличчя, не зронив жодного слова. Думав. Немов вивчав мої слова. Перевіряв на правдивість. Потім важко зітхнув і стримано мовив:

— І я навіть знаю хто той щасливчик. Деніел Аррон, твоя права рука, твій улюбленець. Але ти усвідомлюєш, що радники будуть проти вашого союзу?

— Про союз не йде мова. Між нами нічого немає і не буде, просто... Зрозумій: я не хочу заміж, — заперечила, скривившись. Він усміхнувся.

— Не хочеш за мене...

— Ти мені як друг. Я дуже люблю тебе, але не кохаю... Ти заслуговуєш на краще.

— А ти заслуговуєш бути щасливою. Якщо таким ти бачиш своє щастя, то я не буду тим, хто стоятиме на твоєму шляху. Але знай, що я завжди поруч! Готовий підтримати тебе, готовий все почати з початку. Подумай, Енні... Не відмовляйся отак одразу, не рубай кінців. Іноді ми здатні помилятися. Хай твоє рішення буде обдуманим, добре?

Він був прекрасним другом. Чарівно всміхнулася, потягнувшись до плеча, на якому завжди знаходила відраду. Берт ніжно обійняв мене, лагідно поцілувавши чоло.

— Добре, я подумаю...

— Обіцяй мені, — наполегливіше додав він і я скорилася. З тієї миті, хоч ніхто про те ще не знав, я і Гільберт Діліан припинили бути парою.

Дні летіли невмолимо швидко. Я встигла забути про обіцянку подумати, оскільки всі мої думки вже були ретельно розплановані майже похвилинно. Великий прийом підданих у палаці забирав всі мої сили. Навіть на те, щоб ревнувати Аррона часу не вистачало. І, певно, я таки перевтомила себе.

Тієї ночі заснути не вдалося й на мить. Сильний приступ головного болю перетворив мою перину на камінь. Я лежала, тримаючи на голові компрес з чаю ромашки, що на прохання Люсенії приготували для мене на кухні, і боялася глибше вдихнути. Здавалося, що тоді мій мозок просто вибухне тисячею гострих уламків. Служниці, яким сьогодні теж «чомусь не спалося» затаїлися по кутках і злилися з інтер'єром, молячись, щоб свій гнів через погане самопочуття я не зігнала на них. Скільки годин вдавала з себе мерця не знаю, але враз від власних парфумів й ароматичних свічок мене стало нудити. В покоях витав чадний дим, немов би десь щось горіло. І дивно, що мої помічниці не помічали його. Певно, нюх загострився через мігрень, тепер я шукала того, чого не було зовсім. Здавалося, що лише свіже повітря могло допомогти.

— Ідіть всі, — прошепотіла знеможено, кривлячись, коли світ перед очима поплив, закрутився у химернім вирі, варто мені було лише піднестися з ліжка. Люс, ігноруючи наказ, підхопила мене під руку, і, допомагаючи йти, провела на терасу. Вона єдина розуміла свою «злу королеву» з пів погляду, решта ж поспішили зникнути, не бажаючи нарватися на покарання. Я хоч і не була деспотом, але не рекомендовано зайвий раз дратувати монарха — неписаний закон.

Свіже повітря або ж той чай запізнілої дії все ж допомогли. Головний біль повільно відступав, дихати стало легше, я розслаблялася і водночас напружувалася від холоду, що пробирав до кісток, однак повертатися в покої бажання не було. Здавалося, що тоді все розпочнеться знову. Певно, я простояла б там до ранку, якби... ну, не знаю, певно, доля принесла на сусідню терасу Аррона.

Чому я покликала його? Чи справді через головний біль? Чи може просто хотіла побачитися? Певно, все ж друге. За справами нам останніми днями бракувало часу на спілкування, а мені дуже подобалося розмовляти з ним про все на світі. От і сьогодні, упевнена, ми гарно побалакаємо за чашечкою чаю (в мене ще залишився він, Люс не весь вилила на компрес).