П'ятий розділ. Небезпечні ігри

Деніел Аррон

Він просив себе зберігати спокій! Стільки зусиль доклав, щоб не сердитися, але ніщо не допомагало. Скільки б не минуло часу, він все ще гнівався на свою колишню.

— Поясни на милість, що це за самодіяльність? — у пам'яті пролунали власні ж слова, сказані їй одразу, як тільки вони залишилися наодинці.

— Нам потрібен цей шанс, — поривалася вона щось пояснити, уперто намагаючись не чути його доводів. Про те, що цей бал вкрай небезпечний, а Енні потрібен був його захист! Однак, їй було на те байдуже. Як результат: він був змушеним контролювати службу безпеки таємно від правительки, намагаючись весь день не потрапляти їй на очі, щоб не знала, що її наказ про відпочинок було проігноровано.

Наче мало того, увесь вечір, ніби шпигун, таємно слідкував за нею і всім навколо, сам тримаючись у тіні. Магдалена, звісно, намагалася цьому перешкодити, але зберегти увагу чоловіка на собі їй зовсім не вдавалося. А Енні безтурботно кружляла в танцю, змінюючи одного кавалера на іншого зі швидкістю світла. І вже цим доводила всю правдивість слів тих, хто вічно твердили Деніелу одне і те ж: їм не бути разом, навколо королеви надто багато гідних. От іще... Хто взагалі може бути гідним її? Вона ж ідеал... Бездоганна в усьому... Чарівна...

Коли цей безмежно довгий і до божевілля нудний бал скінчився, а Її Величність, виголосивши чудесну промову-привітання, покинула Тронну залу, він гадав, що більш не побачить її, не зможе привітати зі святом щиріше, ніж був змушеним у компанії колишньої нареченої. Однак, помилився...

Їй, як і йому, не спалося після такого виснажливого вечора і не вистачало повітря в палаці, повному чадного диму від сотні свічок. Однак те, що міледі відпочивала на спільній терасі, а не власній, дарувало дивне відчуття, ніби вона сподівалася на зустріч... із кимось... Хотілося сподіватися, що із ним. Та це вже пусті мрії.

Спершись ліктями на бильця, вона замріяно милувалася красою нічного саду, вкритого покривалом зі снігу, і тремтіла від холоду. Та чарівна сукня, в якій Енні сяяла на балу, немов зірка, на жаль, не могла зігріти королеву, а вона чомусь не прихопила з собою накидки.

Бажання підкрастися нечутно позаду, ковзнути руками на стрункий стан і притягнути красуню до себе, гаряче заціловуючи її оголені плечі, лебедину шийку, було майже непереборним. Стриманість... Він завжди вважав себе королем самоконтролю, але тепер це переконання тріщало по швах. Поруч з нею він поволі втрачав розум... Тим паче після того, як був змушеним зізнатися собі у почуттях. З очевидним сперечатися немає сенсу...

Швидко скинув теплий каптан і наблизився дівчини, обережно вкривши ним її плечі. Хоча б так зігріти кохану, якщо не можна по-іншому.

— Це ти, Денні, — прошепотіла вона більш ствердно, аніж запитально, ледь повернувшись обличчям, опроміненим усмішкою, до чоловіка.

— Ви чекали когось іншого? — і лиш тепер подумав, що тут у міледі могло бути заплановано побачення і вона чекала, скажімо, на Берта. Не приємна ситуація. Його завжди несе туди, де ця парочка!

— Я взагалі не сподівалася когось зустріти. Думала, що лиш мені не спиться.

— Якщо я заважаю, лише скажіть. Ви хотіли побути наодинці? — проявив благородність і тактовність, але тієї ж миті ледь не прокляв себе за це. А що, коли вона справді прожене?

— Ти не можеш заважати мені, Денні. Після всього, що ми пережили разом... Та й взагалі. Мені з тобою гарно думається, — неначе пісня, пролунали такі бажані слова. Відчувши приплив сил і енергії, Ден низько вклонився у відповідь на прояв прихильності, а Енні, подумавши ще мить, весело додала: — До того ж, коли ти підеш, доведеться віддати тобі каптан, а я лиш почала зігріватися.

Аррон засміявся, легко, вільно, заливисто. І чому поруч з нею на душі так тремтливо, і так хороше, неначе десь поруч у небесах співають янголи?

— Ну що ви, міледі? Хіба я можу залишити свою королеву замерзати?

— Як твій вихідний? — раптово спитала вона, перевівши погляд, повний цікавості, до його обличчя.

— Хвала небесам, що минув! Вже не знаю, чи ви мене нагороджували за вірну службу, чи карали так! — ні крихти пафосу, не прикрашував і не перебільшував. Гола правда. Та королеву вона чомусь розсмішила.

— Це ж чому так? — поцікавилася вона, ледь стримуючи бісенят у яскравих оченятах.

— Весь день без вас хіба я можу витримати? — це було зізнання. Саме так воно прозвучало, раптово, неочікувано, щиро... Аррон і сам не сподівався, що буде йти напролом. Його серце само підбирало слова. Натомість Енні знову розсміялася, перевівши погляд у сад, оповитий легкою напів темрявою і тремтливим світлом із факелів.

— А ви, бачу, навпаки маєте прекрасний настрій. Відпочинок від мене явно пішов вам на користь, — змірявши її очима, заявив весело, приховуючи власне легке невдоволення.

— Ні, я просто так радію, що цей день завершений, а від завтра в тебе знову суворі робочі будні! Без тебе було жахливо! Як без рук весь день! Вони мене всі дратували, питали якісь дурниці, передати не можу, як важко! Не смій мене більше залишати!

Вітер розвівав її волосся, а мороз рум'янив і так рожеві щічки. Погляд карих... зелених... каро-зелених очей вільно блукав по засніжених кучугурах саду, освітлених тремтливими вогниками з факелів у руках одноногих вартових, що віки незрушно стояли у самотніх стежинках, сумно спостерігаючи за тим, як змінюються пори року, підростають, дорослішають і старішають династійці і проводяться таємні наради під захистом столітніх дерев.

Здавалося, що Енні думала саме про це — швидкоплинність життя і вічні істини, наблизитися до розгадки яких нікому зі смертних не під силу, вглядаючись у далечінь. Немов би то зовсім не вона щойно шепотіла про те, наскільки для неї дорогий і важливий голова її охорони. Немов не значили ті слова рівною долею нічого.