Двадцять перший розділ. Не прості часи

Енні Вілсон

Ніхто не обіцяв, що буде легко. Я все абсолютно прекрасно розуміла. Здавалося, що була готовою до пересудів і того, що скільки б не робила на благо, завжди знайдуться ті, хто звинуватять мене в усіх смертних гріхах. Однак, те, що сталося цього дня, перевернуло моє розуміння, моє уявлення, мою доброту і вміння пробачати! Я більше не хотіла пробачати. Я жадала голови того, хто посмів... хто наважився посягнути на кошти, що їхали до сирітського притулку. Ненависні, підлі, мерзенні люди!

Це настільки мене вразило, що навіть час у компанії янгелочків не зміг повністю заспокоїти. Поверталася додому знову сердита, однак на прояви емоцій сил не вистачало, тому будувала плани помсти в тиші. Гадала, що зможу заснути, а зранку знову подумаю про це, але в декого були інші плани, згідно з якими сон у розпорядок мого дня не входив.

— Ваша Величносте, у вашій спальні на вас чекає граф Діліан, — пошепки повідомила Люс ще в вітальні.

Страждально закотила очі. Як він там опинився і що взагалі сталося?

Поспішила на зустріч з чоловіком, подумки стогнавши від того, що доведеться з кимось розмовляти. В мені не було на це сил, ані бажання. Проте хвилювалася я дарма. Бесідувати мій гість однозначно не був налаштованим.

А на що був я збагнула не одразу, спершу просто вирячившись на картину: граф на моєму ліжку (хвала небесам, що одягнений) зацікавлено крутив у руках скриньку, подаровану мені Арроном, яку я по дурості своїй продовжувала тримати на столику біля своєї подушки. Побачивши мене, чоловік спритно підстрибнув з ліжка і плавною ходою наблизився, ніжно поцілував у щоку.

— Нарешті! З поверненням, кохана. Я вже зачекався...

— Що ти тут робиш? — здивувалася, примітивши, що в вазі стоять свіжі троянди. Певно, мій кавалер змусив садівників обстригти останні кущі. Через дощову погоду цьогоріч милуватися можна було хіба що болотом і похмурими воронами, що сиділи на передчасно звільнених від листя гілках дерев у саду.

— Ти мені не рада? — вдавано здивувався він.

— Я втомлена, — важко зітхнула. Тієї ж миті мене підхопили на руки і швидко доставили на ліжко. Берт заходився знімати мої черевички. Вже краще.

— А я знаю чудовий спосіб розслабитися, — якось двозначно натякнув граф, але виправився під моїм суворим поглядом: — Масаж, гарячий чай і приємна компанія, ммм?

Розуміючи, що так просто його звідси не прогнати, вимушено всміхнулася. Гарячий чай — те, що справді могло б зарадити.

— Ми мали провести час вчора, але ти так поспішно втекла з Арроном... — обережно розпочав чоловік.

— Так, довелося. Але я сподіваюся, ти не образився? — ніжно вкривши його плече, стиха спитала.

— Ні-ні, що ти. Щоправда, ти й сьогодні весь день провела з ним за межами палацу. Я багато разів казав тобі, що мені не подобається це. Ти занадто близька з ним, — хотіла заперечити, але Діліан сам себе перебив. Він завжди ловив інтонації мого настрою: — Я розумію: ти королева і державні справи завжди на першому місці. Я не ревную дарма до Дена, він заручений, закоханий. Знаю, що між вами нічого немає. Знаю, що якби щось було, ти розповіла б мені. Просто я просив у тебе дати мені шанс, але відколи ти коронувалася, я припинив тебе розуміти так чітко, як колись. Тепер ти ховаєш свої емоції і почуття. Енні, протистояла заручинам, але не сказала чому. Якщо хочеш щось розповісти... Чи може я щось зробив не так і викликав твій гнів?

— Я просто не хочу заміж, Берте. Ти ж знаєш, як сильно люблю тебе, але навіть цього не достатньо, щоб бажати заміжжя. Мені й так зараз дуже важко, а я не збираюся ховатися за спиною чоловіка. Повинна повоювати, закріпити свою владу. А потім поговоримо й про це, — стиха прошепотіла я, ніжно торкнувшись щоки мого всерозуміючого нареченого. Він похитав головою, демонструючи, що погоджується з моїми доводами. Нахилилася трохи ближче, торкнувшись вустами його губ. Мені необхідно покохати його. Просто любити... любити, як брата, не достатньо.

Берт лагідно пригорнув до себе і обережно схилив на ліжко, поглибивши поцілунок. Хоч я й не планувала такого завершення дня, але врешті чому б ні? Гільберт надійний, уважний, добрий, він однаково стане моїм чоловіком, то яка різниця, коли?

В думки не нав'язливо прокрався образ іншого, не мого, але такого рідного і любого. Його ніжні масажі, його гарячі обійми в ті миті, коли я кудись падала, як сьогодні в кареті. Він завжди був поруч, готовий підхопити, захистити, напоумити. І той перстень, куплений на ринку. По-хорошому, не можна було дарувати йому. Краще Берту або ж Оріану, але мені так хотілося залишити йому щось, що нагадувало б йому про мене. Хоч дрібничку якусь. А тут така випала нагода.

Корсет на сукні стараннями нареченого був майже розв'язаним, а сам він досліджував мої ключиці ніжними вустами, а я зрозуміла, що не можу. Не можу змусити себе.

— Берте, милий, будь ласка, не треба, — прошепотіла, готова розревітися, немов остання дурепа, яка збагнула, що перед її очима принц на білому коні, а вона мріє про його друга, про свого слугу. Здавалося, в мене навіть очі наповнилися сльозами і в носі защипало. І от хіба я не бовдурка наївна? Ні, щоб бути щасливою, так мені закортіло лізти в чужу без п'яти хвилин сім'ю!

— Енні, рідна, що з тобою? Що сталося? Що відбувається з тобою останнім часом? — одразу ж відхилившись, граф допоміг мені присісти і розпочав свій допит, сяючи занепокоєнням в очах.

— Я не знаю... Не знаю, Берте, але я не можу. Пробач, — прошепотіла в пів чутності, вже ловлячи сльози на щоках. Пригорнулася до спантеличеного нареченого, вирішивши принаймні виплакатися в нього на плечі, як робила у далекій юності.