Дев’ятнадцятий розділ. Як бути?

— Все добре. Все буде добре, люба, — шепотіла мама, лагідно гладивши моє волосся за пів години після того, як я ледь не вмерла від жаху, узрівши свої покої перевернутими з ніг до голови. Шухляди розкидані. Одяг і прикраси розсипані по ліжку. Подушки роздерті. Пух, немов сніг, встелив килимки. І знову охорона нічого не бачила, а лише якийсь вартовий в саду помітив, як хтось зістрибнув з моєї тераси на ту, що знаходилася поверхом нижче і нині належала вільним покоям, тримаючись за мотузок, який зачепив до билець за металевий крюк. Той мотузок так і висів зараз. Його чужинець не зміг забрати, сполоханий з однієї сторони мною, а з іншої — вартовим у саду.

— Енні, я здогадуюся, що могли шукати в твоїх покоях, — накривши мою руку своєю, стиха промовив кардинал.

***

Цього ж вечора у мене визрів план, тому коли Аррон зі своїми хлопцями знову завітав у покої, щоб особисто замкнути терасу і перевірити кожен закуток, я сиділа на ліжку з найбільш задумливим виразом обличчя з усіх можливих. Укріпили безпеку за максимально коротких кілька хвилин, а потім вартові тихо вийшли.

— Ваша Величносте, ви можете не боятися. Тепер йому нізащо до вас не дібратися. Ті покої, в які він втік, теж тепер охороняються і там теж замкнені двері на балкон, — пробігши по моїй постаті пильним поглядом, мовив чоловік. Я ретельніше прикрила рукою плащ-накидку темно-фіолетового кольору в області декольте і поплескала по перині поруч.

— А ти залишся, Деніеле.

На мить очі графа блиснули подивом, а він сам, мов вріс у підлогу, чи точніше у килим, продовжував стояти переді мною з найбільш спантеличеним поглядом.

— Міледі? — скосився він, але все ж виконав наказ і присів поруч через якихось кілька хвилин.

— От що, Денні, я знаю, хто це приходив і що шукав. Кардинал про все мені розповів, — змовницьким тоном прошепотіла я. Аррон поглянув на мене ще більш спантеличено, але за мить прийшов до тями і ледь помітно всміхнувся. Якось і весело, і водночас сумно. Останнім часом він взагалі був досить дивним.

— Хто і що, міледі? — стиха перепитав він.

— Як виявляється, у мого дядька була особиста скарбниця, де він беріг усе цінне, що належало безпосередньо йому. Мастермал каже, що лише королева знає, де знаходиться та скарбниця. Їй, певно, потрібен ключ. Але коли вона його отримає, то використає кошти проти нас. Одним словом мені теж цей ключ потрібен, але я навіть не уявляю який він і де знаходиться. Вони обшукують спальню, але в цьому немає сенсу, всі речі замінили. Що тоді вони тут шукають?

Аррон замислився. Він мовчав довго. Настільки довго, що я вже встигла засумувати. Так, ніби щось зважував, обмірковував, приймав рішення. І лиш потім пильно поглянув на мене і тихо мовив:

— Можливо, в покоях є таємні схованки, де можуть лежати цінні речі? Ви знаєте про такі?

Тепер задумалася я.

— Ні, не знаю жодної. Дядько таким зі мною не ділився, а я сама ще не знайшла. Пошукаємо?

— Ви мені настільки довіряєте? — вразився він.

— Ти ж сам казав, що більше не маю кому. Чи ти передумав і мені слід чекати кинджала в спину? — парирувала я.

— Що ви, міледі, я до останньої краплі крові вірний вам. Безмежно дякую за довіру, — вклонившись, стиха мовив чоловік. Я всміхнулася. Не знаю, де бралася в мені та впевненість, але ні з ким я не почувалася такою захищеною, як з Арроном. Пошуки можна було відкласти й до ранку, але я не хотіла з двох причин: по-перше, залишатися самій мені було страшно, по-друге, ще більш страшно відпускати Дена до Магдалени. Одна лише думка про те, що й цю ніч вони проведуть разом, мене просто вбивала. Ніби ревнувати чужого чоловіка до його жінки — доля дурепи, але я ревнувала (зовсім трошки) і нічого не могла з цим зробити.

— З чого почнемо? — граф навіть скинув каптан і закотив рукави на сорочці кольору морської глазурі, що так ідеально поєднувалася з ідеальною фігурою чоловіка, світлим волоссям і прекрасними чорними очима в обрамленні рясних вій. Мені теж стало жарко (тим паче я ніколи не ходила в спальні в таких теплих накидках з цупкої тканини), але брати приклад з чоловіка і роздягатися я не стала: він і так окидав мене надто красномовними поглядами, коли гадав, що я не бачу. І ті погляди теж були мені приємними.

— Уявлення не маю. Може постукай по стінах. Якщо звук глухий, то пустота... Чи навпаки... — шпигуном я була ще тим, але Ден моїх порад не особливо потребував, він сам прекрасно вмів усе, що потрібно. А я ходила слідом, заглядала йому в руки, прислухалася до звуків і безкінечно коментувала. І чим більше я коментувала, тим яскравішою ставала усмішка Аррона, тим більш ніжним був його погляд, і тим повільніше він просувався в пошуках, все більше зупиняючись і вислуховуючи мої асоціації.

— Міледі, чуєте? Тут щось є, — прошепотів він далеко за північ. Дуже далеко за північ. Я теж прислухалася до звуку в стіні, але звела на Дена такий мученицький погляд, що він збагнув: я нічого нового не почула.

— Ходіть сюди, — попросив чоловік і привів мене до протилежної стіни, яку ми вже обстукали в довжину, в ширину і навіть по діагоналі. Я приклала вухо до шовкових шпалер ніжно фіалкового забарвлення, а граф постукав поруч. Звук ідентифіковано. Тепер ми повернулися до місця, де зупинилися, між каміном і моїм ліжком. Я знову пригорнулася до стіни, прислухаючись. Бінго! Гупання Дена тут справді було зовсім іншим.

— І як нам відкрити, що тут є? — стиха спитала, спершись спиною до каміна.

— А це що? — спитав він, піднісши картину і узрівши в стіні якийсь заруб у формі... Без форми. Просто, наче отвір, але без ключа. Ден став шукати щось гостре, але ножик для фруктів був занадто великим, а більше нічого не підходило. Погляд графа у пошуках якоїсь речі, що допомогла б відкрити нашу знахідку, враз метнувся до мене, а за мить його руки злетіли, схопили мене за поясок накидки, і різко притягнули до себе.