Вісімнадцятий розділ. Справи державної ваги

Енні Вілсон

Моє офіційне правління розпочалося зі страти графа Алнтома, але наказ був підписаний рукою батька. Батько правив лише місяць. Як тут не вірити у прикмети? Моє самостійне правління мало розпочалося з чогось хорошого! В цьому була крайня потреба! Тому, ігноруючи Берта, якого після вчорашньої розмови з Деном хотіла вбити, ігноруючи радників, які переслідували мене з проханням скасувати прийом народу, ігноруючи Ніколіну, яка вбити хотіла мене через те, що я вигнала її батька, ігноруючи свого власного батька, який теж був би не проти мене, якщо не вбити, то тріснути чимось важким, і, ігноруючи весь негатив у цілому, одягла золоту сукню з відкритими плечима (може раптом знову шия заболить і Аррон буде поруч) і відправилася на пошуки хороших знаків. Перечепилася через поріг своїх же покоїв (через ліву ногу, що означає «до зустрічі», а з ким не ясно), упала просто в обійми Деніела, що очікував на мене в коридорі, розмовляючи про щось з вартовим. Одразу стало ясно, кого віщувала мені зустріти прикмета, так що настрій підвищився. Ранкові обійми з головою своєї безпеки я не записувала у хороші знаки, що віщували б мені безтурботне правління, але принаймні день розпочався приємно.

— Ваша Величносте, ви як? Вам погано? Запаморочення? — стурбовано спитав Ден, весь такий серйозний і суворий, обережно повертаючи мене в вертикальне положення.

— Ні, що ти! Перечепилася просто, — усміхнулася я. — Після твого масажу я так гарно спала, виспалася і маю прекрасний настрій. Записати тебе в особисті масажисти?

— Щасливий служити Вашій Величності, — з легким поклоном, але вже більш м'яко й усміхнено, мовив він.

— Такими темпами боюся, Дене, весь мій штаб зведеться до однієї людини і мені доведеться платити тобі податками найбагатших герцогств, — лукаво мовила я, скосившись на нього. Щось з ним сьогодні не те.

— Не все вимірюється монетами, міледі, — тихо відповів він. Терпіння моє урвалося. Схопила графа за руку і пірнула назад у покої, щоб там його допитати, як слід.

— Що з тобою? Щось сталося? Ти здоровий?

— Чому ви питаєте? — спантеличено поглянув чоловік.

— Ти два місяці зі мною поруч і я вперше бачу, щоб у тебе був такий поганий настрій, — відрубала я. — Зізнавайся, хутко! Я чекаю!

— Ні, моя королево, все добре. Просто спав погано, думки різні в голову лізли. Мені приємна ваша турбота, але у вас сьогодні є важливіші за мене справи. Народ... Готові до першої зустрічі з ним?

— Скажеш теж, — відмахнулася я. — Народу багато, а ти в мене один... голова безпеки. Завжди можеш ділитися зі мною своїми проблемами. Навіть, якщо я не зможу допомогти, то хоча б вислухаю. Домовилися?

— Домовилися, міледі, — ніжно всміхнувся мені чоловік, поглянувши так... Що моє серце в грудях завмерло, а потім затремтіло з подвійною швидкістю.

Настрій мій був однаково прекрасним, а тому й до народу я виходила усміхненою та радісною. У присутності радників, кардинала та помічників я розмістилася на престолі і приготувалася приймати першого підданого, що стояв у черзі ще з вечора. Ще з вечора! Мене це вразило! Люду прийшло сила-силенна! Передчуваючи важку працю, я раділа. Принаймні мене не проігнорували!

Ден, що обіцяв подбати про безпеку і стримав обіцянку, стояв неподалік від мене і пильнував за всім, що відбувалося. А тому я, без найменших побоювань, усміхалася підданим, кожному приділяла хвилинку, співчувала і обіцяла допомогти. А Керт Маннер, тепер уже мій секретар, писав накази один за іншим. Кардинал давав мудрі поради. Іноді озивалися радники, але на їх думку я не особливо зважала. Цим я вся у дядечка.

День минув важко, але продуктивно. Ввечері я відпочивала в саду разом зі своїми фрейлінами, насолоджувалася гарячим чаєм з трав і печивом, приготованим нам найкращими кухарями Лантоньї.

Пожовкле, червоне і багряне листя з шурхотом падало додолу, вкриваючи самотні стежинки, підлогу альтанки і нас, закутаних у теплі накидки. Я ховала свої замерзлі пальчики в муфті і дрімала під тихий монотонний гомін дівчат. І враз...

— Вітаю тебе, мила! Це чудесна новина, — увірвалася в мою свідомість чиясь фраза, сповнена радості. Сонно зиркнула на компаньйонок, встрягаючи в розмову:

— Яка новина чудова?

— Ваша Величносте, вчора ввечері граф Аррон зробив мені пропозицію. Я виходжу заміж за Дена, міледі! — гордо піднісши голову, прощебетала красуня.

Серце на мить зупинилося... На дві миті... На три миті... Серце припинило битися, немов застигло навіки, поки мозок намагався усвідомити почуте. Але в нього це явно не виходило.

Новина була такою нежданою для мене, як влітку грім серед ясного неба. Я тільки-тільки зуміла запевнити себе, що мені байдуже в чиїх обіймах щоночі Деніел. Що мені взагалі до нього байдуже. Але звістка про весілля знову вирвала з моєї душі спокій. Ось коли уроки самоконтролю, які проходили всі аристократи ще в дитинстві, справді знадобилися. Кам'яна маска надійно ховала всі емоції.

Змусила себе яскраво всміхнутися, привітавши Магдалену з заручинами і подарувавши їй браслет зі своєї руки на цю честь. Та мило-премило подякувала.

Хотіла знайти гарний знак, з якого розпочнеться моє правління? Ось він! Чим весілля знак поганий? Але від того не легше...

Щебет дівчат розпочав дратувати, тому я виразила бажання прогулятися садом, залишивши фрейлін у альтанці. На щастя, бігти слідом вони не здогадалися і взагалі були надто захопленими розмовою.

«Просто спав погано, думки різні в голову лізли» — пролунав у голові голос графа. Думки про весільний торт?

Я розуміла, що псувати собі нерви і настрій зараз дуже безглуздо. Ну одружується Ден, то й нехай! Я заміж теж скоро вийду, коли гнів на Берта мине. Мені мало бути байдуже до того. Але чомусь не було. Я кипіла, мов самовар, від не зрозумілої мені образи, відчуваючи себе зрадженою... покинутою...