Сімнадцятий розділ. Про рішення і мотиви

Деніел Аррон

— Міледі, пробачте... Можна мені зайти? — він міг би вже не питати, бо фактично вже стояв у розкішному просторому кабінеті королеви, куди після своєї першої ради і скандалу з батьком, який не був готовим миритися з втратою влади, прибігла Її Величність. Зараз вона намагалася вдавати, що в неї все чудесно, розбираючи якісь папери, але Ден бачив, якими стараннями вона стримувала сльози. Такою засмученою він бачив її вперше. І, взагалі-то, йти за нею було не обов'язково (тим паче, коли вона наказала залишити її одну), а що він робить посеред її кабінету Ден узагалі не знав, але й покинути її зараз не міг. Просто не міг. Серце конвульсивно стискалося і тремтіло в грудях, коли найменша думка поверталася до оповитого печаллю світлого личка його королеви. Його маленької сміливої дівчинки, що тільки-тільки прокинулася від сну і тепер, заворожуючи своєю наполегливістю, робила спроби встати на ноги. Доволі вдалі спроби. Попри те, що найближчі люди розкололи її душу на шматки своєю сухістю і черствістю, вона намагалася не показувати, як їй важко, але вершила вчинки, якими неодмінно пишався б мудрий король Леонард. І тоді в місті посеред простого люду, і тоді в гостях в кардинала, і тепер перед своїми підданими, цими вовками-радниками, і зрадливою сім'єю Енні стала нагадувати Аррону свого величного дядечка. Ще тоді, коли вона попросила його допомогти, промінявши їх урок на вигадування плану, він уперше назвав її «своєю королевою», а потім це звання міцно приклеїлося до неї в його думках. Вона його, його головний біль, його захисниця, його приятелька, його підопічна, його ворог, дівчина, якій він забиває палки в колеса... Але його. Лише він міг їй шкодити, іншим було заборонено!

— Щось сталося? — її голос виражав лише холод і це чомусь непокоїло графа. Взагалі не повинно було, але непокоїло. Він не бажав, щоб її погляд знову погаснув. Йому було не затишно, коли вона не сяяла тим теплом своєї душі, що зігрівало всіх навколо.

— Міледі, знаю, вас не розрадить це, але може якось допоможе... Може ви хоча б всміхнетеся і ваш вірний слуга теж заспокоїться? — стиха промовив він, дістаючи з кишені свого багатого каптана маленьку скриньку, розписану квітами, в якій вже кілька днів лежав чарівний гребінець, прикрашений перлинами. Тоді, на ринку, вони так сподобалися їй. Ден уявлення не мав нащо купив їх, навмисно повертаючись сюди здалеку, прихопивши ще для чогось маленький портрет королеви, який зараз лежав у його особистій схованці, і вже тим паче не знав, що зараз забув у цих апартаментах, коли там на нього чекала Магдалена, якій він обіцяв разом повечеряти, і десь неодмінно точно очікувала Сларисса, щоб обговорити подальші плани. А він стояв тут, перед міледі, намагаючись змусити її всміхнутися. Нісенітниця якась!

Енні перевела стомлений погляд на стіл перед собою, де стояв подаруночок, і її очі враз засіяли. Вона впізнала. Поспішно взяла до рук, погладила писані квітами стінки, відкрила кришечку і всміхнулася так яскраво, що світ навколо став на декілька барв багатший і навіть осінь, що господарювала за вікном, з похмурої стала золотою. Підняла очі на графа, виражаючи свою вдячність і здивування кожною рисочкою міміки.

— Ти запам'ятав?

— Це не гідне вас, але якщо ви приймете, то ощасливите свого вірного слугу, — швидкомовкою промовив юнак.

— Це один з найкращих дарунків, що мені робили, — зізналася вона, змусивши Деніела спантеличено піднести до себе погляд і навіть крадькома зазирнути в скриньку. Що там такого особливого? Їй приносили справді рідкісні унікальні дорогі речі, зроблені на замовлення десь в інших імперіях, а це... ось це... Магдалена розбила б цю скриньку до його голови, якби він насмілився подарувати її коханій, а королева вже сороковий раз гладила перлинки на гребінцеві і розглядала квіти на стінках так, наче до цього жила в хліві і не бачила нічого гарнішого за солом'яні брилі. От і збагни цих жінок!

Але все ж йому було приємно, а груди розпирала радість. Як добре, що він усе ж повернувся за цими дрібничками, коли зараз вони стали такими дорогими для його дівчинки... тобто міледі Лантонії.

— Дякую тобі, — прошепотіла в напів чутності, знову ставши сумною. Йому здалося, що як тільки він вийде, Енні ридатиме, пригорнувши дарунки до серця, в сльозах проливаючи всі емоції, від страху й до розчарування та болю, якими нагородив її нині власний батько. Не стримався. Присів на крісло, навпроти, зловивши її маленьку холодну ручку, і притиснув до своїх вуст, заціловуючи ніжні пальчики. Чомусь йому подобалося це робити.

— Міледі, я подарую вам цілий світ, лише не треба засмучуватися. Серце болить! — поскаржився він, зловивши її здивований погляд.

— Ти можеш не пильнувати мене, я в порядку. Йди до власних справ, — дозволила вона, ніби прочитавши голос його розуму, але граф не зрушив з місця, навпаки зручніше сідаючи на крісло, що ще з часів Леонарда належало йому.

— Хіба можу залишити вас? — заперечив він. — Знаєте: коли помер мій батько, я теж зайняв посаду, про яку ніколи до того не мріяв. Король Леонард міг обрати іншого, але батько перед смертю просив його за мене. Я довго не міг цього збагнути. До того моє життя було іншим. Закінчивши академію, я провів кілька прекрасних років, мандруючи нашим королівством. Потім повернувся, пройшов ініціацію воїна, став лицарем і два роки жив при військовому корпусі. Служба не була важкою і я бачив себе надалі генералом, але доля вирішила по-іншому. Знаєте, коли я прийшов до Його Величності, а він розповів усі мої нові обов'язки, я ледь не знепритомнів. «Та це неможливо, — сказав я собі.— Дене, в що ти потрапив, друже?». Але й королю відмовити не міг. Він був дуже мудрим і справедливим монархом, а мені замінив батька. Спершу він допомагав, наставляв і не карав, коли щось було не так. А потім... я навчився. Ви теж навчитеся. Останніми днями дивлюся на вас і бачу Його Величність Леонарда Мартіала. Ви справді на нього схожі... Все вийде. Просто дайте собі час.