П'ятнадцятий розділ. Внутрішні загрози

У моєму характері завжди була одна неймовірно погана риса. Може й не одна, але цю я вважала найгіршою. Якщо людина буде хоча б запідозрена у зраді, мені важко з нею спілкуватися далі. Якщо ж вона мене зрадила, моє серце для неї буде зачинено на дуже тривалий час, якщо не на все життя. Я знала, що одного дня пробачу батька і забуду Бертові його помилку, але сьогодні в мені не знайшлося б сил на це.

Тому я вирішила провести графові Діліану іспит на вірність, щоб більше не мучити себе здогадками. Я розповіла йому про те, що збиралася підслухати нараду, але промовчала про подальші плани. Ден, здавалося, мене зрозумів, бо хитро всміхнувся.

Ближче до обіду мені мало відкритися обличчя моїх рідних. Раду призначили на першу годину, тому я без двадцяти хвилин помчала до дверей таємної кімнатки, що були такими ж таємними і являли собою отвір у стіні, який відкривався завдяки старовинному механізму, якщо натиснути на шишечку в канделябрі, висячому на стіні. Але шлях до того місця лежав попри головний прохід в залу, тому я мала не лише непомітно промигнути повз охоронців, але й не натрапити на батька або дядька Генрі. І саме в цьому полягало моє найскладніше завдання.

Граф Деніел, з яким я пробиралася до місця підслуховування, різко зупинився перед останнім поворотом, а що я йшла за ним, то стукнулася просто в широку спину.

— Що таке? — прошипіла, стараючись не створювати особливого шуму. Деніел у той час намагався відступати з головного шляху, а тому блискавично повернувся, поривчасто згріб мене в обійми і ринув до першої побічної вітки коридору, буквально впхнувши мене за стіну. Опам'яталася, притиснена до сильного чоловічого тіла грудьми і до твердої кам'яної стіни спиною. З однієї сторони холод і сирість. З іншої — тепло і надійність. І запаморочливий аромат парфумів.

— Що відбув...? — хотіла спитати я, але Ден м'яко торкнувся моїх вуст вказівним пальцем. Я завмерла. Його долоні знову накривали мою талію, спровокувавши черговий забіг комариків по тілі. Мімікою він велів мені глянути туди, звідки ми щойно поспішно втекли. В кількох кроках від нас головним коридором проходив батько.

— Ну що? Її ще не було? — пролунав його голос і я одразу збагнула три речі: перша — Берт мене зрадив, друга — біля дверей зали чергував дядько, помітивши якого Деніел так поспішно тікав, і третя — голова охорони щойно врятував наш план.

— Ні, все ще не приходила. Може й не прийде, — почувся голос герцога Ілайнського. Батько зупинився і оглянувся туди, звідки щойно прийшов, ніби переконуючись, що мене немає в холі. А я... Я була на відстані витягнутої руки в напівтемному коридорі, в який родич не додумався глянути. Добре, що ми з Деном не кинулися тікати, бо саме це й привернуло б увагу. А так, затамувавши подих, я притулилася до стіни так, наче хотіла в неї вплавитися, а Аррон притулився так, наче хотів вплавитися у мене. І в принципі я не була проти, бо, не дивлячись на весь екстрим, отримувала зараз задоволення від нашої близькості.

На мить батько якось дивно пробіг очима по головнім коридорі і нам здалося, що він зараз гляне сюди. Моє серце мало не зупинилося навіки. В пошуках порятунку я поривчасто стиснула обійми і притулилася щокою до грудей чоловіка, а він зробив легкий маневр, закриваючи мене собою.

А тому, коли батько врешті пройшов далі коридором і ми могли полегшено видихнути, я відчула легке невдоволення, яке, звісно, приховала. Спершу сперлася чолом до грудей чоловіка, що теж чомусь не поспішав забирати свої долоні з моєї талії, а потім відкинула голову до стіни, щоб зазирнути в очі мого рятівника. Такі мутні, припорошені ретельно прихованими емоціями. Ніколи не дозволяє прочитати себе!

Ден ковзнув поглядом по моєму обличчі, трохи довше затримавшись на напіврозкритих вустах, якими я зараз важко ловила повітря. В коридорі стало ще більш гаряче.

Врешті він відпустив мене і сам трохи відійшов, ніжно взяв за руку і кудись повів, а я пішла і навіть не здивувалася, коли він відчинив перші двері, запрошуючи всередину.

— Ще трохи — і ми б попалися, — щоб порушити ніякову мовчанку, тихо мовила я, лиш тепер розглянувшись і зрозумівши, що ми в гостьових покоях.

— Нас хтось зрадив, — похмуро мовив чоловік, а я промовчала. Знали ми троє. Окрім Берта, нікому... Прокляття!

— Перечекаємо, коли всі зайдуть, і підемо, — додав граф, підійшовши до високого вікна. Виглянув у нього, здивовано прищурився, а за мить покликав мене.

Берт і Ніколіна, мило розмовляючи про щось, гуляли садом. Ніби нічого забороненого, але мене роздратувало. Нині мене надто багато речей дратували.

Перечекавши кілька хвилин, ми з Деном знову спробували підкорити вершину гори. Тобто добратися непоміченими до таємної кімнатки. Судячи з тиші в коридорі, нарада розпочалася. Але як бути з вартовими? Попри них довелося проходити навшпиньках, несучи сукню в руках, поки Ден відволікав їх справами безпеки. Так ми вимушено розділилися. Коли я була на місці перед входом, голова мене наздогнав, я відчинила таємні двері і пройшла всередину. Без єдиного вікна, окрім того крихітного, що виходило в залу для нарад, кімнатка була темною і тісною. Я протиснулася до віконечка, а Ден залишився майже в дверях, але такий поворот подій мені не подобався. Йому, певно, теж, адже хутко скинувши свій каптан, чоловік наблизився і накинув його мені на плечі.

— Тут достатньо холодно, — прокоментував він пошепки.

— І сиро, і темно. З дитинства боялася таких приміщень. Тримайся ближче, — попросила я, вирішивши, що коли ми вже настільки близькі, то «викати» немає потреби. Теплі долоні лагідно вкрили мої плечі, а над вухом почувся тихий голос:

— Не бійтеся, Ваша Величносте. Коли я поруч, ви в безпеці...

— Енні, — прошепотіла я, закинувши голову, щоб побачити чоловіка, але темрява цьому не сприяла. Його рука хутко відшукала мою руку, піднесла вгору, а за мить чуттєві вуста торкнулися моїх пальчиків.