Чотирнадцятий розділ. Хто правитель насправді?

Після коронації, що добряче нашуміла у світі небаченим досі розмахом і пишнотою, минув один місяць. Вбивцю скарбничого знайшли, точніше вбивство доведено не було, але знайшли ключ, а в кого ключ, той і вбивця. Граф Алнтом мав для того всі причини, адже смерть Маршала давала йому право претендувати на почесну посаду. Розпочалося розслідування, яке проводив голова королівської безпеки. Було доведено зв'язок чоловіка з порівняно молодим орденом, що зародився на півночі Лантоньї в горах Сирій. Як мені повідомив Ден, «Брати Сирій» виступали проти монархії й бажали Лантоньї цитую «стати демократичною». Ідея тією самої демократії, її принципи та головні засади були привезені до нас з далекого заходу. Мала право на життя версія, що граф Алнтом зрадив мене і королівство заради сім мішків вовни, які йому наобіцяли члени ордену. Він, звісно, все заперечував, але докази були вагомими. Врешті суд визнав його винним і присудив до страти.

Страти, на якій я мала бути присутньою. Я вже казала, що подібні видовища доводять мене до істерики? Так от це мене вразило в глибину душі задовго до свого початку.

— Енні, тобі не обов'язково дивитися. Просто постій на терасі в башті правосуддя, щоб тебе всі побачили, і йди геть. Ми, як твої представники, будемо до кінця, — мудро порадив Берт, до слова сказати з яким наші відносини складалися найкращим чином. Його абсолютно підтримав батько, а я з радістю погодилася. І все ж, повернувшись і йдучи звідти, чула, що кричав перед смертю засуджений.

«Це така твоя справедливість, королево? Невинних убивають тирани!» — ці слова чорнильною плямою врізалися в мою пам'ять, а постать страченого ще довго переслідувала в кошмарах. Тепер я не гуляла ввечері без охорони в компанії когось із друзів, немов привид зрадника (а зрада була доведеною) міг вчинити наді мною самосуд і помститися за свою смерть. Звідки йому знати, що не я видавала і не я підписувала той указ?

Я взагалі не бажала розпочинати зі страт своє правління, але до моїх слів не дослухалися.

— Ми маємо бути сильними. Надто багато ворогів чекає, коли проявимо слабкість! Слабкий правитель — мертвий правитель! — значуще підкреслював батько.

Але й був у тій історії єдиний плюс — тепер посаду скарбничого зайняв шановний лорд Єрлій, який був учнем покійного Маршала і заявив про готовність служити мені до останньої краплі крові. Зв'язків зі Слариссою, як повідомив Ден, він не мав. А те, що Алнтом попався і його не врятувала королева-вдова свідчило лише про те, що ні вона, ні Роберт не були причетними до спроби зірвати коронацію. Я досі сумнівалася, але рідні, здається, заспокоїлися, покаравши винного, тому я теж дала собі установку не думати про це.

Час минав... Мені було все ще важко правити, хоч я й робила це лише на прикладах. Лантонью міцно тримав у своїх дужих руках мій татусь, а я продовжила своє навчання. Це здавалося мені логічним, але іноді я все ж цікавилася відповідями на запитання, що за бенкетним столом раз у раз ставили мені посли. Я старалася хоча б раз у кілька днів приходити в кабінет, що тепер зайняв батько, розпитувати його про справи, політику, бути присутньою на нарадах, але, на жаль, не на всі з них мене кликали.

— Енні, ти будеш присутньою всюди, але говоритиму від твого імені поки я. Поки ти станеш вчитися, я правитиму і складатиму для тебе звіти, — наступного після коронації дня обіцяв татусь, але за весь місяць я не побачила жодного звіту, натомість слова рідного змінилися:

— Тобі не слід цим забивати свою голівку... Про це не хвилюйся, я подбаю... Все буде добре, іди до себе... В мене все під контролем...

І більше ніхто не говорив про те, що королева я. Батько цілував моє чоло, солодко всміхався і проганяв мене з кабінету, наче я заважала йому. Боротися з цим натиском мені було не під силу, тому якось я вирішила крадькома забратися в його робочі апартаменти, точно знаючи про те, що герцог Алвінський поїхав з палацу.

Широкий дубовий стіл був закиданий різного роду паперами. Я навшпиньках підбігла до нього і взяла до рук перший ліпший. Пробігла очима по «скупому» почерку КертаМаннера, що тепер був особистим писарем Його Світлості.

«Наказую зібрати податки у розмірі...» — зачепилася поглядом за фразу. І підпис «Герцог Філіпп, батько королеви».

Щось я не збагну нічого, а навіщо нові податки? Хіба не вистачало старих? І чому мені ніхто про це не сказав?... Хутко взяла до рук інший папір.

«Привезти скарбницю Рассії»... Ще більше спантеличення. Але Рассія — герцогство покійного короля, дядько наказував використовувати його скарбницю лише на благодійність. Що ще?

«Наказ про призначення генерала Люстриха на посаду головнокомандувача». А це що за новина? Тільки вчора шановний Ніколас, мій любий вчитель, проїв мені весь мозок, намагаючись втовкмачити всі звання і повноваження короля, ми навіть розбирали військову політику Лантоньї за останнє сторіччя особливо детально. І я точно знала, що головнокомандувачем може бути тільки правитель. Як можна було призначити когось ще? Ще й без мого відома. І знову самовпевнений підпис, що вже трохи дратував. Але батько королеви — це не король. Я настільки занурилася в перегляд документів, що стала не уважною до звуків. Двері відчинилися особливо тихо, на противагу цьому голос дядька герцога Ілайнського Генрі Тіллара здався приголомшливо гучним. Я навіть підстрибнула від несподіванки.

— Ваша Величносте, що ви тут робите? — спитав він, пропилявши мене прискіпливим пильним поглядом. Я спалахнула обуренням. Вони тут обкрадають мій народ і ще питають, що я тут роблю? Ні, це ви що наробили?

Але я не могла так спитати. Наче проковтнувши язика, стиснулася, відчуваючи себе під таким натиском очей батька кузини геть не вільно.