Сьомий розділ. Суцільна заклопотаність

— Міледі, ваш вірний слуга до ваших послуг, — ледь-ледь приховуючи скептичну посмішку, видав голова безпеки. — Відповідаю на безмовне запитання в ваших очах: я прийшов, щоб повідомити важливу новину. Його Світлість кардинал Мастермал сьогодні бажає зібрати раду, на якій ви повинні бути присутніми.

— Добре, я прийду, — пообіцяла, вириваючи з руки графа свою руку. Він лише всміхнувся.— Втім приходити було не обов'язково, міг би прислати лакея.

— Не міг. Повинен був переконатися, що з вами все добре і що ви прийдете. Ви ж тепер наша надія. Звикайте, що бачитимете мене дуже і дуже часто...

Прозвучало, як погроза. Я вже навіть відкрила рота, щоб «заспокоїти» графа тим, що йому ж гірше, але двері знову відчинилися, впускаючи цього разу вже Гільберта. Кинула мимовільний погляд на Ніколь, ставши свідком трансформації кузини з розслабленої байдужої маркізи в схвильовану дівчину, чиї очі вмить заблистіли, наче сонце. Це я вчора теж такою була? Дивно Берт впливає на представниць прекрасної половини людства.

— Графе Діліан, я безмежно рада вітати вас знову. Ви пам'ятаєте мою кузину Ніколіну? — зберігаючи офіційність цієї розмови, поважно звернулася до свого друга, знову успішно забуваючи про присутність Деніела в покоях.

— Хіба можна забути! — вигукнув Берт, перевівши свій погляд до моєї сестри. Ніколь, розчаровуючи мої сподівання, на шию, подібно вчорашній мені, не кидалася. Навпаки хутко стрибнула на ноги і присіла в реверансі (навіщо питається? Маркіза вищого статусу, ніж граф?). Її прекрасне личко стало рожевим від хвилювання, а очі, що скромно тупилися до землі, блищали.

— Невже ця прекрасна міледі маркіза Ніколіна? Ти не жартуєш зі мною? — Берт, абсолютно користуючись тимчасовою відсутністю мови моєї кузини, вже перейшов до етапу засипати дівчину компліментами, а моя, на диво, мовчазна подруга продовжувала блимати очима і рум'яніти. Проте, як та, хто добре знала Ніколь, я була певна, що цю свою ніяковість вона скоро відкине.

— Ти чарівна, так змінилася! Я б не впізнав, якби зустрів тебе випадково в коридорі, — зізнався чоловік, беручи руку юнки в свою і цілуючи її пальчики.

— Дякую. А тебе я впізнала б одразу. Точно таким я запам'ятала Гільберта перед його від'їздом, Енні. Коли ти приїхав? Чому не попередив? Ми б зустріли! — як і передбачалося, Ніколь позбулася маски скромниці надто швидко і тепер вже весело щебетала, засипаючи графа питаннями.

— Міледі, нам слід не запізнюватися, — почувся тихий голос Деніела над вухом. І що за манера так підкрадатися? Я, захопившись розмовою друзів, геть забула про справи й начальника охорони. І, між іншим, я ще не снідала. Хотіла сказати про це, але прикусила собі язик. Граф Аррон мав рацію: радники й так ставляться до мене скептично, потрібно налагоджувати стосунки.

Поспішно випила чашку чаю, вирішивши обмежитися зранку лише напоєм. Це повинно піти на користь: випічка додає зайвої ваги, а влада — не є приводом занехати фігуру. Якщо відмовлюся від повноцінного сніданку, виглядатиму краще. Потім вибачилася перед сестрою і Бертом, попросивши їх гарно провести час і поділитися новинами. Кузина, ледь не застрибавши з радості, плескаючи в долоні, поважно кивнула мені, обіцяючи не дати нашому гостю сумувати. Чомусь я їй повірила.

— Якщо дозволиш, я б хотів супроводжувати тебе на нараду. Я можу бути твоїм радником, у мене достатньо досвіду для того, ти ж знаєш, — проігнорувавши мою щедру пропозицію розважати Ніколь, граф Діліан знову проявив люб'язність і цього разу ледь не стрибала від щастя я. Але стрималася. Не личить кронпринцесі бурхливі прояви емоцій. Лагідно торкнулася руки Берта, яскраво всміхаючись йому. Я повинна була відмовити, давши цей день йому на відпочинок. А там... мати такого радника — честь.

— Але пообідаємо разом і відмов я не приймаю, — все ж погодився з моїм рішенням, але на своїх умовах чоловік.

— Обіцяю, — погодилася, все ж помітивши краєм ока невдоволення Ніколь, яке вона провально намагалася замаскувати. Ми й у юності ніяк не могли поділити Берта, а він, не здогадуючись про те, дружив зі мною. А з ким ще він повинен був дружити, якщо жив у моєму (тобто батьків, звісно) родовому маєтку, адже приходився сьомою водою на киселі — далеким племінником татку? — Ніколь, він твій. Принаймні до обіду точно, — пожартувала я (хоча чому пожартувала? Щира правда!) і кивнула Деніелу на двері.

Граф Аррон пропустив мене вперед і поспішно вийшов слідом, лише дивом не наступивши на недовгий шлейф моєї вишуканої сукні. Він мовчав, хоч і кидав на мене дивакуваті погляди, розпізнати які я не могла. Та й не особливо старалася. Яке мені діло до нього?

Навпроти Тронної зали вже було людно. Ніколи не думала, що державні справи розпочинаються так рано. Я не спала надто довго, але чомусь завжди звинувачувала в цьому інших вельмож. А вони виявилися ранніми птахами. Звичне уявлення про світ розпочинало тріщати.

Церемоніймейстер, угледівши мене, заздалегідь повідомив про прибуття моєї Високості, змушуючи придворних припинити свій гомін. Відповіла на численні поклони легкими кивками голови і повільно й граційно пройшла в залу, дозволяючи ступати за собою всім, хто вже очікував перед дверима. Якби мені хтось сказав, що таке легке й елементарне завдання видасться мені таким складним, я б не повірила. Та от тільки бути об'єктом абсолютної уваги не так безтурботно, як може здатися зі сторони. Навіть якщо ви член династії і звикли до публічності змалку.

Зупинилася навпроти трону не зовсім розуміючи чи можна мені його тепер займати. Наче б то я головна спадкоємиця покійного монарха, але водночас все ще не коронована, а, отже, не правителька. Повернулася назад, шукаючи очима батька. Він же точно мав би бути присутнім, але я чомусь не помічала його.