Шостий розділ. Сюрприз

— Берте! — мій дзвінкий голосок порушив тишу вечірнього саду. Піднісши рясний поділ чорного, наче ніч, плаття, мчала до нежданого гостя, спритно лавіруючи поміж охороною. Юнак також не міг не впізнати мій голос, тому з усмішкою розкрив свої обійми, готовий мене спіймати. Так, наче не було п'яти років нашої розлуки.

— Берте, це ти? Я не вірю власним очам! — радісно вигукнула я, перш ніж дозволила захопити мене в кільце сильних рук і пригорнути до сильного тіла.

— Я прибув, як тільки дізнався про смерть короля. Співчуваю, крихітко, — як завжди, юнак був витканим з тактовності. Хоч минув час і замість двадцятилітнього юнака переді мною двадцятип'ятирічний молодий чоловік він був все тим же, кого я здавна знала та любила. І хіба його можна було не любити?! Граф Гільберт Діліан, молодший син поважного герцога Жуліана і якоїсь далекої родички мого батька герцогині Шейри, перший красень Лантоньї, власник бездонних блакитних, немов небо в ясну погоду, очей та золотистого волосся, а понад усе — володар щирої вдачі і доброго серця. Той, хто ладен завжди прийти на допомогу. Найкращий друг, найліпший воїн з бездоганною репутацією. Мені складно уявити в чому Берт взагалі міг бути не досконалим і з ким був у поганих стосунках. Він в принципі завжди дружив та ладнав з абсолютно всіма навкруги від короля до прислуги. Йому заздрили — так. Але він ніколи не опускався до помсти, до насмішки... Загалом я пишалася тим, що була його близькою подругою в часи, коли він навчався у столичній академії та жив то при дворі, то в нашому маєтку. В ті дні подейкували, що ми станемо зразковою парою, але між нами була лише дружба. Щира та справжня. А потім, здобувши всеможливі відзнаки за відмінне навчання та прекрасну службу, він повернувся в рідне герцогство, став очільником одного з найбільших графств, а до нас більше не приїздив, хоч і регулярно писав мені листи. І ось він тут... Все такий же гарний та співчутливий!

— Дякую, що приїхав, — усміхнулася я в багатий каптан, не в змозі припинити до нього пригортатися (до чоловіка, хоч і до каптана теж. До чоловіка в каптані іншими словами).

— Енні, ти так виросла! — мене відпустили так же раптово, як і спіймали, перед тим смішно цмокнувши в саме вухо. Певно, то мало бути в щоку, але Берт трохи не потрапив в ціль. Поклавши мене на землю, він легко схопив за руки, змусивши покрутитися перед ним. Радо виконала маневр, точно знаючи, що за останніх п'ять років змінилася до невпізнання. З кострубатого кирпатого веснянкуватого дівчиська я перетворилася на справжню еталонну леді, навіть фігура з'явилася, грація.

— О, Енні, та ти красуня! — усміхнено заявив він, одразу ж притягнувши мене до себе ближче, і змовницьким тоном прошепотів: — Тебе назвали кронпринцесою, що це значить?

— Ох, довга історія, — буквально простогнала я, нахмурившись. В поле зору потрапив вельми зацікавлений подіями граф Аррон, про котрого я встигла геть забути. Королева з мене свавільна. Ставлю собі трієчку з мінусом за п'ятибальною системою.

— А я маю час, — одразу парирував Гільберт.

— Тоді наберися терпіння. Я накажу приготувати для тебе найкращі покої неподалік від моїх, а поки слуги клопотатимуть, про все тобі розкажу. Ходімо... Деніеле, ви також можете бути вільним... — зиркнула через спину одного світловолосого графа на іншого і враз...

— Деніел? Деніел Аррон? — Берт, схопившись за мою фразу, вражено повернувся до голови безпеки королівства. Обличчя обох синхронно розтяглися в усмішках. Тепер була моя черга впадати у шок.

— Гільберт Діліан! — вигукнув той у відповідь.

— Денні! — радісно прощебетав соловейком Берт.

— Берті, друже, — відлунням повторив голова охорони. Чоловіки кинулися вітати одне одного обіймами і радо перемовлялися про те, як довго вони не бачилися, а я шоковано спостерігала, мала розуміючи, що насправді відбувалося і головне — коли, як і за яких обставин цих два абсолютно різних юнаків могли стати найкращими друзями, про що зараз радо говорили. Так злагоджено і мило, що я трохи відчула себе зайвою. Ну так, в найменшій степені. Але тут же нагадала, що взагалі це майже моє королівство, мій палац, мій друг, а Деніел так нахабно вклинився в мою розмову (добре, це Берт надто швидко перемкнувся, але все одно винен Ден, ну тому що я так сказала), перед тим взагалі вкрай знахабнівши!

Він мало не поцілував мене! Отак без приводу в самотньому нічному саду просто тому, що йому це прийшло в голову, мене ще ніхто не намагався цілувати!

Рум'янець зрадницьки залив щоки, немов демонструючи, що сама ідея такого відпочинку після довгого і важкого дня не така й погана. Певно, саме тому всі люди, що займають відповідальні і «нервові» (тобто ті, що потребують суїциду нервових клітин) посади, обов'язково мають бути сімейними. Просто після важкої праці так і хочеться розслабитися, пригорнутися до когось, відчути чиюсь підтримку, тепло, ніжність... І, звісно, посада в Деніела ще та стресова. Але чомусь це ні крихти не виправдовує нахабність графа в моїх очах. І рум'янець той на моїх щоках свідчив про обурення моє, ось як я вирішила! А якщо я обурена, то маю право перервати цю милу бесіду двох давніх друзів, спровадити кудись нахабного голову безпеки і залишитися з Бертиком (звучить, наче бортик), щоб продовжити те, що ми не завершили. Тобто розмову. А можна й те, на чому зупинилися з Деном. Ну це вже як вийде...

— Я дуже рада цій грандіозній зустрічі, — встряла таки, перервавши мову Аррона, і для надійності взяла Діліана під руку. — Берте, завтра, коли всі побачать тебе, дозволяю тікати, бо кожен забажає перекинутися з тобою хоч парою слів. Ми дуже сумували.

— Але тобі я періодично писав, а ти не казала в своїх листах, що стала справжньою красунею. Так хто з нас винен іншому? — накривши мою руку своєю, ніжно промовив граф. Ммм, він такий милий, правда ж? Не те, що деякі!