П'ятий розділ. Дивакуватість нині в моді або Кому можна довіряти

— ...Будь обачною і нікому не довіряй, інакше з тобою вчинять так, як вчинила ти!

Очі Роберта горіли тим полум'ям, яким горять очі биків, коли тореадори розмахують перед їх носами червоними шматками сукна. В якусь мить я навіть уявила себе тореадором, а кузена — розсердженим буйволом (роги йому, до речі, личать), що зараз помчиться на мене, не дивлячись на те, що з червоного в моєму образі лише помада. Ну подумаєш, бракований бик-дальтонік — теж бик. І погляд його був таким небезпечним, кровожадним, що врятувати мене могла лише втеча. Але я не кинулася тікати. Стояла струнко навіть тоді, коли принц підійшов упритул, витверезивши з моєї голівки дивні думки своїм зовсім нетверезим диханням, від якого заносило жахливим перегаром.

Мій шлунок жалібно завурчав, нагадуючи мені все, що я з'їла сьогодні, і погрожуючи повернути його назад. В голові на мить запаморочилося. Не знаю, як би рятувалася (розвернутися і піти після такої відвертої погрози було б хибним рішенням, я могла бути ким завгодно, але не боягузкою), але прихід, на диво, кмітливого графа Аррона став для мене спасінням.

— Ваша Високосте, герцогиня Ілерія шукала вас. Дозвольте я вас проведу... — на ходу вигадав юнак чи мати справді кликала не знаю, але за те, що він забрав мене з "поля бою", була йому вдячною.

— Добре, Дене, — погодилася, зовсім не задумавшись. У компанії кронпринца мені більше не було що робити. Я й так почула сьогодні достатньо. Моє сумління буде спокійним: дядько наказав відправити кузена в Логан? Отже, хай так і буде. Хто я така, щоб перечити королю в його останній волі?

— Отже, ми будемо працювати з вами. Хай буде на користь, — усміхнувся голова безпеки, кинувши на мене зацікавлений погляд, ніби бачив уперше.

— Ви цьому не раді, звісно ж? — напівствердно поцікавилася я, зиркаючи у відповідь. Не змогла не помітити, як переливаються золоті відблиски на світло-русявому волоссю, яке чомусь здавалося мені м'яким та шовковистим. Бажання торкнутися, щоб пересвідчитися, було настільки сильним, що рука сама потягнулася. Ледь встигла перехопити її іншою і зупинити. Як дивно б це виглядало: юна спадкоємиця престолу розпочала правління з того, що посмикала голову голови служби безпеки за кучері. Хоча легенькі хвилі, немов на озері в безвітряну погоду, не могли аж ніяк зватися кучерями.

— Я лише слуга королівської волі, мені не личить мати власну думку. Але якщо ви вже спитали, відповім так: те, що йде на благо королівству, завжди мене радує, — до нудьги розумна відповідь. Але чомусь я мало вірю, що іскорки вогню в цих чорних очах даремно. Впевнена, що дух бунтівника ще живий під масками відповідальності очільника однієї з найважливіших підслужб держави. — Ви змерзли, міледі? — здивовано спитав він, не так зрозумівши мої маневри з руками, що ловлять одна одну, а потім труть. Вирячилася на нього, однак, на щастя, хутко зметикувала:

— Трохи... Цьогорічний початок осені не надто спекотний.

— Згодний з вами. Кажуть, що аж до настання морозів дощитиме і буде туманно, — погода — найпоширеніша тема розмови для людей наших статусів, однак від неї вже в роті прісно. Світські норми набридли мені швидше, ніж я встигла стати принцесою. По обличчі графа зрозуміти його думок я не могла, хоч чомусь мені здавалося, що в цьому питанні він зі мною солідарний і здатен знайти більш живі та цікаві теми.

А тим часом цей джентльмен, котрий щойно пошкодував каптан дівчині (навіть якщо я насправді не змерзла, не означає, що мені його не треба пропонувати), пропустив мене вперед крізь арку, до якої ми підійшли, і мімікою щось сказав двом охоронцям. Як я помітила, він вічно спілкувався з ними очима, немов постійно переконувався, що все під контролем. Під його контролем. І це було фантастично: один нехай навіть дужий чоловік з рижуватим волоссям (щось я зациклилася на кольорі його волосся, хоч знайома з ним (не з волоссям, а з чоловіком, ясна річ) великі роки) може забезпечувати спокій в державі. Звісно, все це охоронці. Але слуги подібні до овець, які треба пасти, щоб не розбрелися. Правильне командування — запорука успіху.

Ден провів мене до кармінної зали, в якій очікувала моя сім'я (почули добре: зали! Тобто майбутню королеву вони вирішили покликати в залу, а не в покої, наче вважаючи, що цей офіційний тон нам більше личить, ніж розмови по-домашньому), і тихо промовив:

— Якщо щось знадобиться, тільки покличте мене. Я займатимуся справами безпеки королівства, — вклонившись, юнак спокійною ходою подався у напрямку, звідки ми щойно прийшли. Хмикнула. Ще б пак, прийдеш навіть, якщо мені знадобиться чай? Шкода, що швидко втік, а я не встигла іронізувати, але нічого. Ще вистачить часу, ми ж тепер справді працюватимемо разом.

Набрала повні легені повітря, гадаючи, як би зараз не оглухнути від п'янкого щастя моєї рідні пов'язаного з моїм рішенням. Все ж потрібно заходити.

Один крок... Два кроки... Я навіть зажмурилася, не уявляючи, що на мене чекає. Може кидатимуться в обійми. Може кидатимуться квітами. Головне, щоб не чимось більш важким. Мої родичі дуже творчі люди. Всі, мов один, великі видумщики, то ж чекати чогось неординарного пов'язаного з такою знаковою подією наших життів, напевно, все ж варто.

Але, на диво, мене зустрів абсолютний спокій і тиша. Я навіть стала сумніватися, що сім'я взагалі на місці, тому схвильовано озирнулася по сторонах. А ні, повний склад. Стоять, мов на параді, рівненько по струнці. Жінки присіли в реверансах, чоловіки вклонилися. Серйозно, так?

— Вільно, — всміхнулася я, окинувши їх скептичним поглядом. — Взагалі я ще не коронувалася, тому весь цей пафос завчасний. Чи це ви намагаєтеся задобрити майбутню королеву, га? Завбачливі, — помахавши вказівним пальцем перед обличчями рідних, я мимоволі розслабилася: в присутності цих людей можна не вдягати маски, які відтепер стануть частиною мого образу.