Третій розділ. Бути чи не бути

— А це лист, міледі. Його написав ваш дядько за тиждень до своєї смерті й просив мене передати вам. Можливо, тут є відповідь на ваше головне питання: «чому саме ви». Я залишу вас, а ви прочитайте.

На поклін чоловіка я відповіла кивком голови, а коли двері за ним зачинилися, важко сповзла на сам диван, знову скидаючи ненависне взуття і зариваючись пальчиками в оксамит оббивки. Ніжно провела рукою по дорогому футлярі, не поспішаючи діставати послання. Наче знала, що коли я прочитаю його до кінця, моя доля буде остаточно і безповоротно вирішена. Обережно дістала папір, окинувши оком кілька рядків з трохи кривуватим почерком. Так лаконічно, отже... Повітря стало замало. Краще вийду на терасу. А ще краще в сад, прочитаю там.

Десять поворотів, дванадцять довгих коридорів, четверо високих сходів з елегантними поручнями, безліч колон, квітчастих гобеленів і важких штор. О так, палац — рай для естета, а це ж я ще йшла не головним, а побічним проходом в службовому крилі, не бажаючи зустрічати знать дорогою. Але сьогодні я навіть не звертала увагу на всю красу, повз яку проходила, і не помічала людей навпроти, немов би пливла в тумані. Однак, не змогла прослухати розмову, що лилася з-за не до кінця зачинених дверей у... Я не знаю, що то була за кімната та й це не було для мене важливо.

— А якщо ні? Якщо погодиться? Хто відмовляється від такої пропозиції взагалі? Що тоді буде? Королівство впаде, присягаюся, впаде, — чийсь тонкий голос тремтів від напруги. На задньому фоні щось хлюпало і булькало, а ще бренькало і завивало, звук був доволі дивним.

— Ой, так і впаде, — хмикнув вже інший жіночий голос. На противагу першому досить веселий: — А мені подобається, якщо маркіза Енні стане королевою. Як весело жити в нас стане. Прийоми, бали, розкішні сукні, а старі нам перепадуть. Не знаю, як ти, а я сьогодні ж піду до міледі і попрошу їй служити. Відчуваю я: гарне життя нас чекає, красиве, барвисте...

— Це ти до чого? — здивувалася перша.

— Ну як же? Все тобі пояснювати: король Леонард укріплював державу, наводив порядки, закони вигадував, а чого чекати від дівчинки? Бали, свята, урочисті заходи... Нарешті заживемо гарно, — мрійливо прощебетала весела, а я ледь стримала свої очі в орбітах: вони так і просили викотитися геть. Отже, мене вважають недостатньо розумною, щоб захищати державу? Натомість чекають черги балів і розтринькування скарбниці? Ну, знаєте, це вже занадто. В мене між іншим закінчена вища освіта з нахилом на політичні мистецтва, лише цієї весни отримала диплом королівської придворної академії. Я між іншим старостою курсу була серед інших дітей вельмож, тож не така я вже й недосвідчена і дурна.

З усієї сили рвучко відчинила двері, заставши двох пліткарок на гарячому. На гарячому в прямому сенсі: вони варили білизну в здоровенному чані, помішуючи спеціальною патикою чи що воно там було. Варили не на вечерю, звісно, а щоб відіпралася. Дідівські... Ні, бабівські методи на сучасний лад.

Плюхнувши в чан патику з посиленим дзеньканням, служниці завмерли. Спершу побіліли, немов смерть. Потім почервоніли до кольору відбірного столового буряка. Потім знову побіліли і обидві, мов одна, кинулися мені в ноги.

— Ви продовжуйте, продовжуйте. Бачу: справ у вас власних мало, зате так гарно в державних розумієтеся. Може радниками вас призначити, мм? А то ж упаде королівство. Упаде без вас, однозначно впаде.

Переконавшись, що мене почули, а в вухах пліткарок мила не було, різко зачинила двері, крутнулася на незручних підборах і вже хотіла йти, але зупинилася. Спинним мозком відчула, як важкі кроки позаду зупинилися за самою моєю спиною, а гаряче повітря обпекло маківку, наче хтось дихав просто в зачіску. Ні краплі не сумнівалася, хто це, вже зловивши знайомий аромат дикої вишні з гіркотою мускатного горіха ... суміш, від якої паморочиться голова... Це міг бути лише один чоловік — начальник служби королівської безпеки власною персоною.

— Міледі засмучена? — почувся прямо над вухом оксамитовий голос з нотками ледь помітної спокусливої хрипинки.

— Не дочекаєтеся, Деніеле, — повернувшись до нього, викарбувала я. Граф Аррон — найкращий друг Роберта, то ж у свої вболівальники навіть попри те, що він при виконанні службових обов'язків, я не могла його записати.

— Принцесо, я не чекаю від вас суму, — заперечив він і багатозначно кивнув у сторону дверей в пральню. — Служниці засмутили вас? Я йду за вами від королівських покоїв і бачив з якою рішучістю ви розмовляли з ними. Лише скажіть і я зроблю все, що слід.

— Отже, закриєте рота всім, хто говоритиме щось проти мене? — вигнувши брову знаком запитання, поцікавилася я.

— Ні, ви не так зрозуміли. Я ж не можу спалити королівство, — видав він, навряд сам зрозумівши, ЩО бовкнув. Я остовпіла. А він сіпнувся і тут же виправився: — Принцесо, я хотів сказати, що про людей при владі завжди говоритиме народ, але якщо вас хтось образить, я його знищу.

— Так прямо й знищите. Обіцянка розповсюджується лише на слуг, чи прихвоснів королеви-вдови це теж стосується? — відверто знущаючись, поцікавилася я. Тепер була моя черга всміхатися, а Дена остовпіти. Та все ж, на мою біду, він впорався з замішанням надто швидко.

— Обіцянка розповсюджується на всіх, хто захоче нашкодити ділом чи словом кронпринцесі, — і такий весь діловий, груди вперед, плечі розправив, світле волосся навіть не хитнеться, не чоловік — статуя. Хоч картини з нього пиши!

— Ммм, візьму до уваги, — кивнувши йому, промовила я та вже збиралася йти, але голова безпеки знову затримав:

— Дозволите провести вас, принцесо? Я прослідкую, щоб більше ніхто вас не ображав...

— Як мило з вашого боку, — відізвалася я, повільно вирушаючи вперед.