Другий розділ. Спантеличення і шок

Енні Вілсон

«Цим наказом я називаю третю в черзі на престол Її Світлість маркізу Алвінську Енні Вілсон моєю єдиною головною спадкоємицею Її Високістю кронпринцесою Енні й наказую моїм підданим прийняти її, як свою королеву. Вірю, що лише вона зможе вберегти Лантонью і продовжити шлях, на котрий я ступив. Така моя воля і нікому не дозволено сперечатися з нею.» — відлунням у моїй пам'яті все лунав і лунав суворий голос кардинала, перетворюючись у багатоголосся і какофонію незрозумілих звуків, аж поки знову не виділялися слова, сказані з особливим притиском, наголосом, небаченою раніше чіткістю... принаймні для мене: «Підпис і печать Його Величності, а я був свідком, що цей наказ був написаним королем Леонардом у день, коли він дізнався, що залишилося йому не багато. Тому, піддані Лантоньї, привітайте нашу молоду майбутню королеву Її Високість кронпринцесу Енні!»... А потім знову відлуння: кронпринцесу Енні, кронпринцесу Енні, кронпринцесу Енні...

Я сиділа в покоях палацу, в яких провела половину свого життя, і розпачливо обнімала свої коліна, схилившись чолом до чорного подолу траурної сукні.

Згадалося, як десять років тому мріяла саме про те, щоб бути принцесою трону, а мама намагалася пояснити, що в цьому немає нічого доброго. І ось мої мрії здійснилися, але чомусь не можу себе заспокоїти. Дядько любив мене... Дуже любив. Більше, ніж єдиного сина. Навіть дізнавшись про те, що скоро помре, віддав мені все, що йому належало. А це казкові багатства, що під владою корони. Це влада. Це все королівство. Але відчуття таке, немов цей щедрий спадок зовсім не подарунок, а покарання, біда на мою голову.

— Чому я? — прошепотіла в тишу, не чекаючи жодної відповіді. Але вона прийшла...

— А хто, якщо не ти? — лагідно всміхнулася мама, обережно присівши на край ліжка поруч з моїми ногами і ніжно торкнулася долонею до мого волосся. — Перший у черзі Роберт, а на його рахунку безліч підлостей: зґвалтував фрейліну Її Величності, збезчестив доньок знаті, служниць, а пияцтво, ігнорування державних справ... Мій брат все це бачив, він не міг дозволити посісти трон такому сину. Друга в черзі я на правах старшої з сестер покійного короля, але я від цього далека, я б відмовилася в будь-якому разі. А потім ти, моя старша донечко. Пам'ятаєш же, дядько завжди казав, що з усієї династії лише ти схожа на нього? Адже це правда...

— Мамо, що я знаю про управління королівством? — прошепотіла, так і не піднісши голову з власних колін, немов бажала скрутитися равликом і виповзти геть з цього палацу. З-перед очей ніяк не зникали ошелешені вирази обличчя радників, династійців, моєї сім'ї, але більше за всіх Роберта і королеви-вдови. Той шок, що пізнали вони, був для всіх нас спільним, але наступна хвиля їх обурення, невдоволення й образи ранила мене. Я не просила в дядька дарувати мені трон і висилати кронпринца зі столиці, але чомусь вінценосні родичі вважали саме так. Де ж вони зараз і куди запропастився мій батько, я навіть не уявляла.

— Гадаєш: Леонард прийшов до влади та все вмів? Так, ти скажеш, що він готувався до цього роками й матимеш рацію, але, Енні, мій брат ніколи не скидав на людей ту ношу, яку вони не могли понести. Він міг призначити будь-кого, але обрав тебе. Люба, ми не залишимо тебе. Я і батько, тітка Пальміра і дядько Генрі, а також кардинал та всі радники, що вірні нам, підтримаємо тебе, не залишимо. Ти будеш вчитися і поступово зможеш остаточно прийняти владу, але коронація... Її необхідно провести без зволікання, щоб ні в кого не виникло сумнівів хто тепер головний, — мама була відмінним дипломатом і я хотіла підстрибнути, щоб поаплодувати, але лінувалася.

— А хто головний? — прошепотіла, мало усвідомлюючи свою нинішню роль. Королева... Я королева. Отак-от була безтурботною маркізою, а тепер хоп — і одразу королева. Хоча ні, поки лише кронпринцеса. Здуріти можна. Як відчувала, що не слід було йти на ці збори після похорону. Втім, це нічого не змінило б.

На візерунчастий багатий килим лягли дві тіні, а за тим постаті в чорному молодших брата та кузини по-кошачому тихо й безшумно перетнули поріг. Розгублено зупинилися, дивлячись на мене якимись іншими поглядами, зляканими, відчуженими, наче не я їх сестра, яку лише позавчора ледь не вдушили, лоскотячи.

— Чого там зупинилися? Підійдіть, — командувала мати, теж здивовано зиркнувши на цих... партизанів. А вони низько вклонилися і лише після того боязко наблизилися, переглядаючись між собою.

— Енні, — прошепотіла Ніколь, за що одразу ж отримала ліктем під ребра від Оріана. Поспішила виправитися: — Ваша Високосте кронпринцесо...

— Міледі, дозволь...те першим привітати з прийдешньою коронацією, — а це вже брат додумався, остаточно довівши мене до істерики. Так жодних нервів не вистачить з любими родичами...

— Припиніть, благаю, — мій тонкий голос пискнув настільки нещасно, що мені стало себе шкода. Розгорнула обійми, сподіваючись пригорнутися до рідних, знайти в них підтримку, а не шану королеві, якою я ще не стала. Вони це збагнули. Стерли з облич ці шанобливі мордочки, явивши мені свої істинні почуття — розгубленість, проте прилинули з двох сторін, міцно обійнявши. Я схлипнула на плечі Оріана, бувши притисненою до нього зі спини Ніколіною. Обійняли, зігріваючи не лише тіло, але й серце. І так минали хвилини: вони тамували свої бажання негайно допитати мене, а я сподівалася на відстрочку, тому що відповідей на їх численні запитання в мене не було.

— Енні, скажи: ти будеш нашою королевою? — відхилившись від мене, щоб поглянути в мої зелені очі, стиха спитав братик. А я... усміхнулася і стиснула плечима.

— А можна відмовитися?

Мама замешкала, натомість їй прийшла в пригоду гостя, яка була останньою, кого я зараз бажала бачити — королева-вдова Сларисса. Висока статна жінка з ідеальною фігурою «пісочний годинник» у розкішній чорній сукні з глибоким декольте навіть зараз була зразково вродливою. В її голосі знову лився мед, а малинові пухкі вуста розтягалися в люб'язній усмішці.