Перший розділ. Нелегке рішення

Автор

Тиждень тому

— Увага! Його Величність король Лантоньї Леонард Мартіал! — голос церемоніймейстера було чутно, здається, ще на іншому кінці столиці й навіть далеко за її межами. «Це ж потрібно було таким голосистим народитися» — подумав про себе монарх, бажаючи потерти вуха. До всього за двадцять років правління він звик, а до цих оголошень так і не зміг. Чомусь вони його завжди дратували, починаючи тими часами, коли він був кронпринцом, закінчуючи коронацією і сьогоднішнім днем.

Придворні схилилися в реверансах та поклонах ще задовго, як у широких дверях з рідкісного червоного дуба з'явилася тінь правителя. Охорона напружилася теж набагато раніше, вже, здається, тисячний раз оглянувшись на всі триста шістдесят градусів. І молодий голова служби королівської безпеки міг повідомити монарху, що все влаштовано, як слід. У Деніела Аррона завжди й усе під контролем, як і раніше було в його батька, що обнімав цю посаду п'ять років тому до своєї смерті.

— Де кронпринц, Керте? — ще наближаючись до дверей, самими лише вустами спитав Його Величність. Він здавна навчився спілкуватися нечутно.

— Я особисто попередив його і розмовляв з королевою. Цей захід і присутність на ньому Його Високості дуже важливі, — так же пошепки відзвітував особистий помічник короля Керт Маннер. Володар кивнув, відпускаючи слугу геть, натомість скептично мовив до найкращого друга і голови духовного світу королівства кардинала Мастермала, що крокував поруч із правителем Лантоньї, відстаючи лише на крок.

— З королевою він говорив... Я з нею розмовляю майже тридцять років, а ти бачиш якийсь толк від того? Роберт вже дорослий і повинен припинити ховатися за пишну сукню матері, а навчитися відповідати за свої вчинки. Сподіваюся, що не спізниться, інакше... В мене й так часу небагато, а ще з вами всіма панькатися.

— До речі, сір, ти ж випив свої ліки? — занепокоєно глянувши на монарха, стиха спитав наставник.

— Відколи ти став моїм наглядачем? — криво всміхнувся правитель, але все ж заспокоїв товариша: — Випив. Але сам знаєш: вони потрібні лиш, щоб ніхто не запідозрив. Додають сил і допомагають підтримати тонус, але не лікують. Тому так важливо передати Лантонью у надійні руки, — інтонаційно виділивши передостаннє слово, Його Величність вперше зиркнув на друга, але одразу ж повернув своє обличчя до молодого чоловіка, що очікував на нього перед дверима.

— Сір, все готово, як ви наказували, — прошепотівши королю, трохи нахилившись до нього, граф Аррон завмер в очікуванні нових наказів. Невловима тінь впала на вуста Леонарда. Легко поплескавши по плечі свого кращого слугу, він миганням очей подякував йому, і впевнено зробив крок уперед до натовпу придворних і простого люду, що прийшов на цей прийом, аби розповісти про свої труднощі. Раніше такого ніколи не було, король дізнавався про справи народу через довірених, але Його Величність бажав спілкуватися з підданими особисто і призначив три дні на рік, коли двері палацу відчинені для всіх охочих. Він багато впровадив нового і багато міг ще зробити для свого королівства, але доля розпорядилася інакше. Сір був би радим передати трон рідному сину, але пріоритетніше за це було подбати про збереження порядків, встановлених ним. І з кожним новим днем Леонард чітко розумів, що Роберт не впорається, а жадібні вельможі візьмуть важки в свої руки й тоді бути біді. Він шукав альтернативи й у голову приходило лише одне — видати наказ і посадити на престол ту єдину людину, яка навіть думає так, як він. Лише вона і зможе продовжити починання та захистити королівство. Але легко їй не буде, він добре усвідомлював натиск, під яким опиниться зовсім юна особа після такої нежданої коронації.

— Хай живе король Леонард! Довгих літ життя Вашій Величності! — всі, мов один, гукали сотні... тисячі підданих, сяючи усмішками на обличчях. Народ його обожнював, а знать поважала і не могла порушити наказу. Цього було достатньо.

— Деніел гарно подбав про безпеку? — озирнувшись навколо, нечутно для сторонніх вух спитав кардинал.

— Це ж Ден, якби всі були такими вірними й завбачливими, як він, королівство процвітало б. Люблю цього юнака. Хотів би бачити його зятем, але... молодь, — весело всміхнувшись, Леонард впевнено пройшов до свого трону, велично зайнявши своє законне місце. В першому ряду неподалік від свого чоловіка сяяла дорогоцінностями королева Сларисса у рясних шатах, відчуваючи неймовірну нудьгу навіть тепер, коли захід лише розпочався. Король зустрівся поглядом з дружиною, однією лише мімікою питаючи про їх горе сина. Та спокійно кивнула, немов сказала: «Все під контролем, зараз з'явиться і він, ти лише не хвилюйся».

— Чому б не наказати маркізі Енні вийти за нього заміж? — подав блискучу ідею кардинал, зайнявши перше почесне крісло праворуч від монарха. Однак, його порада була нагородженою суворим поглядом.

— Моя дівчинка вийде заміж тоді, коли захоче, і за того, за кого захоче. Нема потреби змушувати її. Мене змусили й поглянь: я дуже щасливий з жадібною дружиною і бабієм сином? Королівство немає кому передати. Тьху, — і хоч «тьху», а на вустах сяяла усмішка, бо ось до нього вже наближався перший чоловік з народу, дорогою ще раз формуючи своє прохання чи скаргу, щоб та вийшла конструктивною. Про це повсякчас нагадували королівські слуги кожному, до кого доходила черга постати перед монархом.

Минула година невтомної праці, минуло дві, а народ все линув і линув до свого «батечка».

— Ваша Величносте, ми — хлібороби, праця на полях і вирощування угідь — єдине, з чого ми живемо, — двоє чоловіків середніх літ у навіть на вигляд бідному старому убранні, що для них явно було найновішим, стояли перед троном, не сміючи піднести голів. Далека дорога здолана не легко, довга черга теж залишилася позаду й ось нарешті та довгождана мить, коли їм випала нагода просити милості у самого правителя Лантоньї. Селяни, бідні міщани, навіть барони не гаяли можливості, масово йдучи на зустріч зі своїм королем, адже така нагода траплялася лише раз на чотири місяці, а сумнівів у справедливості Леонарда Мартіала ні в кого не було: він, на диво, завжди чув голоси тих, хто потребував його допомоги. — А в цьому році нашу працю було зневажено. Урожай пропав. Ми в розпачі, не знаємо, як бути, як зимувати...