Пролог

Всі авторські права захищені!

"Королівство у спадок: нагорода чи покарання"

Книга 1

Пролог

— Чи легко бути принцесою? Носити розкішні сукні, дорогоцінності, приймати ванну з пелюстками троянд і смакувати лише вишукані страви. Чи легко бути принцесою? Для всіх прикладом, взірцем та еталоном. Танцювати на балах, а вечорами грати на фортепіано та співати. Гаптувати золотими нитками, займатися благодійністю. Чи легко бути принцесою? Вийти заміж за казкового принца, щоб жити з ним у величному палаці довго та щасливо. Дочекатися коронації, стати королевою, мудрою і справедливою, яку поважатимуть радники й любитиме народ, і... Навіть без «і». Є справді такі, хто вірить, що в принцеси таке казкове життя? А зазирнімо-но в задзеркалля.

Що означає бути принцесою? Носити сукні, які тобі не подобаються, тільки тому, що так наказала нянечка, яка згодом зміниться на головну фрейліну, а її робота — турбота про вас. І ви завжди повинні бути вдячною, а інакше: «Ваша Високосте, вам не личить така поведінка!». Що означає бути принцесою? Давитися за вкритим розкішними стравами столом слиною не в змозі їсти, що смачно, а лише те, що можна, щоб не зіпсувати фігурку. Для принцеси фігурка — святе. Якщо принцеса погладшає, сукню їй пошиють все одно на кілька розмірів меншою, а потім так затиснуть тим триклятим корсетом, що два тижні до рота нічого не зможеш покласти, лише вуста зволожуватимеш мокрою хустинкою. Однією з тих, які сама вишивала. Бо ж куди їх стільки діти? Що означає бути принцесою? Відвідувати всі до оскоми на зубах нудні свята, годинами бесідувати з противними тобі особами і сонячно всміхатися тоді, коли хочеться ридати. Завжди тримати маску, не піднімати голос, не озиратися, не крутитися, танцювати краще за всіх, співати краще за всіх, мати відмінне почуття гумору і при тому мовчати, щоб не виникло незручної ситуації. Принцесі всі служать?! Ха-ха тричі! Як би не так! Це вона найсправжнісінька прислуга під прикриттям, а ще заручниця. Отак заручать з одним з тих противних з балу і це ще пощастить: його ти хоч бачила. А якщо ні, познайомишся з чоловіком за день до весілля. Тепер ти зрозуміла, що таке бути принцесою? Твої мрії пусті, ти бажаєш обгортки, а під нею далеко не найсмачніша цукерка. Гадаєш: заслужити любов і повагу легко? Та вони всі ладні спуститися в Потойбіччя, тільки б і тебе туди затягти! Фарс... Бути принцесою і бути ненависною рабинею — майже те саме. Просто принцеса виглядає вишукано, в неї вибору немає...

— Ой, ну мамо, годі тобі! Але ти ж не вийшла заміж за противного незнайомця, для чого ж стільки драми? Ми ж не в драматичному театрі врешті-решт, — весело блимаючи зеленими очима, я пригортала до серця маленьку тіару, подаровану дядьком-королем на десятиріччя, і ні в яку не вірила словам матусі. А дарма. Ілерія Вілсон — молодша сестра нашого монарха, його улюблениця, його душа, його зоря, і найсправжнісінька принцеса по народженню з усіх найсправжнісіньких принцес. У Портретній залі королівства на величезній стіні навіть висить її портрет. На ньому намальовано величний трон, обтягнений червоним оксамитом (це символ влади: і трон, і оксамит... червоний), на якому гордо сидить ще зовсім юний Його Величність Леонард Мартіал з золотою короною на русявому кучерявому чубі. Праворуч від нього — моя матуся, тоді ще Ілерія Мартіал, а після заміжжя герцогиня Алвіну Ілерія Вілсон, у прекрасному фіалковому платті з довгим ланцюжком на грудях. Мамі той ланцюжок завжди не подобався, але помічниця художника наполягла, сказавши, що так образ буде більш довершеним. І я, чесно кажучи, була завжди тієї ж думки, але мати вічно нарікала на капосну прикрасу. Ліворуч від дядька на портреті ще одна принцеса, ще зовсім дівчинка, їх молодша сестра Пальміра Мартіал, а нині герцогиня Ілайну Пальміра Тіллар, матуся моєї найкращої подруги і кузини Ніколіни. То ж, бувши членом королівської сім'ї, мама знала всі переваги і недоліки життя при палаці. А тепер, почувши мої зітхання на рахунок того, що я хоч і улюблена племінниця короля, але не спадкоємиця трону, вирішила роз'яснити й для мене принади бути принцесою.

— Енні, донечко, — вона ніжно всміхнулася, погладивши ласкавою рукою мою кучеряву, точно, мов у дядька на портреті, маківку. — Я знала про існування твого батька до весілля, але бачилася з ним не більше, не менше, а один раз в рік на королівському балу, частіше він не приїздив. Далеко не кожного року ми з ним обмінювалися двома словами, а танцювали до весілля лише раз. Коли мій батько, твій дідусь, хай буде земля йому пухом, сказав мені про заміжжя і назвав ім'я Філіппа Вілсона, я довго згадувала про кого мова. Де тут щастя?

— Але ти ж щаслива! — заперечила я, знову мимовільно глянувши на подарунок дядька. Один з багатьох, якщо чесно. Завжди на мій День народження він влаштовував бал, прийом і буквально засипав мене подарунками. Торік дарував трьох породистих жеребців і сани. Навесні сани. Хвала небесам, що майстри додумалися зробити їм колеса, а то човгала б лижами по траві. Позаторік на вісім років — поні. На сім побудували для мене в королівському саду справжній окремий палац. Іграшковий, але такий, що ми з Ніколь поміщалися. Тоді я місяць жила при дворі, щоб гратися, а коли мама поскаржилася королеві, що через цей дарунок мене днями не бачить, палац побудували ще й в Алвіні, в нас вдома, коштом Її Величності. Вона теж дуже люб'язна. І ось на десять років дядько подарував мені справжню тіару. З рівненьким рядком діамантів, всипану перламутровим камінням. З моїм каштановим рудуватим аж до чорного волоссям вона блищить дуже далеко. Тіари й корони я обожнювала з дитинства і Його Величність це знав. Як не знати, коли я, користуючись тим, що сиджу на руках в монарха (а брав мене на руки він часто), нахабно знімала з нього корону й одягала собі. Часто вона була мені за кольє, потім вже затримувалася на голові, не так сильно падаючи. Дядько сміявся, кажучи, що з усієї сім'ї я єдина схожа на нього (більше ніхто в його короні не гуляв палацом), а тепер взяв і подарував мені власну.