Глава 7- 11

До Королівства Соняшників приїхав із  Закарпаття казкар, який розповідав мешканцям цікаві історії, а Пані Поетеса записувала за ним ці історії.

Закарпатська народна казка про Анну Престоянну

Було де не було, жив один цар. Мав він двох синів. Коли цар помер, старший син пішов мандрувати, світу пізнавати. Молодший син залишився на батьковому троні. Блукаючи по широкому світу, старший син став ученим чоловіком. Він попав у далекі краї, близько Вогняного моря.

Оженився, взявши за жінку царську дочку. Коли тесть помер, перебрав державу. Та в житті був нещасливим, бо жінка була бездітною.В молодшого брата були вже три сини. Хлопці повиростали, ходять до школи, добре вчаться. Як закінчили науку, старий прислав письмо їх батькові: Так і так, я вже старий, думаю призначити собі наслідника. Та не хотів би я чужого чоловіка, бо волію взяти одного з твоїх синів. 
Батько прочитав письмо синам і звідає їх: 
— Котрий з вас хоче піти до стрия й залишитися його наслідником? 
Старші опустили голову і мовчали, а молодший каже: 
— Я згоден, няньку. 
Приготовили наймолодшому в дорогу всього потрібного, щоб не прийшов до стрия, як сирохман, але щоб привіз дорогоцінні дарунки. 
Батько наказував йому, щоб показав себе, як принц, щоб не знайшов ганьби родині. В дорогу дозволили хлопцеві взяти собі найкращого коня: 
— Сину! Візьми собі найкращого і найсильнішого коня, який понесе легко і тебе, і твій маєток! 
Хлопець осідлав свого коня, відклонився від батька і матері, від усіх рідних і цімборів, і рушив у далеку дорогу. 
Йде, йде, йде через поля, через ліси і гори. Село від села далеко, ще дальше місто від міста. Дуже довго він у дорозі. Одного разу він забрів до густого, страшного лісу. В тому лісі не було живої душі. Зголоднів хлопець і сів собі на невеликій прогалині, щоб відпочити і щось перекусити. Поїв, напився води, скочив на коня і дорожить далі. Та заплив він у такі краї, де цілий рік тепло, а зими люди ніколи не знають, бо зими там не видить і звірина. 
Сонце гарно світить, та й спеки нема. Хоче води напитися, а води теж ніде немає. Почав шукати криницю чи колодязь. І втямив на боці від дороги оселю. Пришпорив коня й скоро ппибув до оселі. Тут увидів колодязь. Став над колодязем, бо хотів напитися. Таку жадобу має — аж помирає. Позирає і видить: біля колодязя сидить дід. 
— Добрий день, діду. 
— Доброго здоров'я, сине! 
— Чи можна води напитися? 
— І я би напився. Та як? Нічим зачерпати — ні відра, ні жердки. 
А колодязь геть-геть глибокий. Хлопець думає собі, мудрує, як води добути. Мав він ремені на сідлі, мав міцне мотуззя. 
— Оці ремені, оце мотуззя зв'яжемо, спустимося до колодязя і так нап'ємося. А з колодязя будемо один одного тягнути. 
Дід і собі радий, що води нап'ється. Розговорилися: 
— Шо ти за один, куди держиш путь? — питає дід. 
— Я принц. Іду до свого стрия. Він бездітний, бере мене за свою дитину. По його смерті я стану наслідником. 
Дід був міцний, здоровий, та дуже лінивий. Любив жити легко, без роботи. І каже він хлопцеві: 
— Я з голоду і безводдя так охляв, що ледве на ногах стою. Якщо тебе першого спущу до колодязя, не буду мати сили витягнути. Спусти мене першого, щоб я напився. Я стану дужим і легко спущу тебе. 
Принц погодився. Спустив діда до колодязя. Той напився води. 
— Тягнути? 
— Ні! Ще раз хочу напитися! 
Напився. 
— Тягнути? 
— Ще ні! Нап'юся третій раз. 
Тільки тоді, коли дід напився втретє, хлопець витягнув діда з колодязя і сам спустився напитися. 
— Пий, пий! Бо ти там уже залишишся навіки! — сміється ДІД. 
Хлопець зачудовався. 
— Говорю, що будеш пити води досить, бо я тебе звідти не витягну. 
— Не фіглюйте, діду! Тягніть. 
Дід сміється. 
— Я не фіглюю! Сиди в колодязі і пий воду, доки не загинеш. Я тебе тільки тоді витягну, коли побожишся, що будеш моїм слугою, а мене самого будеш величати принцем. Я буду наступником твого стрия! Якщо дев'ять разів не побожишся, під землею загинеш! 
Ну, тут біда! — подумав хлопець. 
Та кожен чоловік хоче жити. Хлопець увидів, що дід не жартує, що він справді хоче залишити його в колодязі, погодився. Дев'ять разів він присягнув на свою душу. 
Дід витягнув принца з колодязя. Принц зняв з себе одежу, передав дідові. Віддав йому і свої документи. А в ті часи на документах не було фотокарточок. Сів собі дід на коня і їде верхи. Хлопець іде пішки, бо він уже слуга. 
Подорожуючі прибули до одного міста. Тут принцеві купили військову форму ординарця, діда голяр постриг, добре обмив. Одним словом, голяр вчинив з діда великого пана. 
Купили дід з принцем собі ще одного коня і подорожують далі. Довго вони знаходилися в дорозі, поки нарешті прибули до стрия, який жив коло Вогняного моря. Одного разу вони вже заблудили в горах і лісах. Та хлопець мав при собі карту. При її допомозі дорогу знайшов. Дід тільки наказував, бо не знав ні читати, ні писати, слуга мусив підкорятися. 
Нарешті мандрівники прибули до столичного міста, звідки старий цар правив своєю державою.

На красних конях стали перед царськими воротами і відрапортували сторожі: 
— Ми такі і такі... Вашого пресвітлого царя родина. 
Сторож скоро побіг до палати, за царем. 
Цар вийшов назустріч. Поздоровалися. Слуга, як і належить, віддав честь, а принц щось собі під ніс муркнув. Старий подумав: Що за неука-дурня посилає мені брат? У цього слуга мудріший. Саме слузі й належало б стати моїм наслідником. Алів ще увидимо. Не треба поспішати... 
Повів цар молодих людей до своєї палати. Тут вже чекало їх велике багатство та розкоші, бо бездітний цар не шкодував грошей на дорогоцінності.

Сіли за прекрасний стіл, що був оздоблений скарбами. Почали носити такі страви, такі напитки, яких тільки можна загадати. У діда аж очі блищать, слина набігає в роті. Набиває він до рота смаженини, калачів, аж давиться. Перевертає чарку за чаркою. А хлопець їсть собі так, як звик, як і годиться в гостях. 
Стрий дивиться на гостей. Не подобається йому все це. Незадоволений він своїм племінником... 
День за днем минав, тиждень за тижнем минав. Минав і місяць за місяцем. Правда, не так скоро, як пишеться, як говориться. 
Минули літа, цар з царицею вже зовсім постаріли, повмирали. Державу перебрав у свої руки «принц»... 
Одного разу новий цар дочувся, що там і там, десь у далеких краях, є прекрасна дівчина, така, що вже кращої на цілому світі нема. А називається вопа Анна Престоянна. Любив би цар видіти дівчину, любив би він і оженитися на ній. Та як добути її? Покликав цар свого слугу і грізно каже: 
— Я хочу видіти прекрасну Анну Престоянну. Коли її не приведеш, то коротший головою. 
— Та як я тобі приведу Анну Престоянну, коли про неї я ніколи не чував? 
— Ніякого діла до цього не маю. Ти дістав наказ, виконуй його. А не виконаєш, станеш коротшим головою. 
Що чинити? — зажурився хлопець.— Або загину, або дізнаюся, де дівчина. 
Рушив хлопець світом. Іде, іде і постійно звідає: 
— Ви не знаєте про Анну Престоянну? 
Ніхто про неї не знає, ніхто нічого сказати йому не може. Блукає він далі горами, лісами, полями. Проходив він пустинею і здалека увидів дим. 
Подивлюся, хто там живе. Може, дадуть їсти, напитися, бо вже ноги не служать. 
Підходить ближче, все ближче. Аж ось і хата. Відчинив двері, видить: на печі сидить старенна баба, очі великі, як тарілі, нижня губа відвисла так, що на колінах тримається. Вклонився хлопець бабі: 
— Доброго здоров'я, дорога мамко!