Глава 10

“Так, ну квіточки гарненькі, але час вже вшиватись звідси” – подумала я і почала докладати зусиль, щоб відплисти від них якомога далі. Та як би я не намагалася, з місця зрушити не могла. Втрачала сили тільки даремно. 

Вони затягують мене. Це розуміння трохи сколихнуло мій спокій. Я вперше відчувала, що Лілі хвилюється. Так, коли я перетворююсь на чудовисько, то все-таки розрізняю де я і мої емоції, а де  вона і її бажання та відчуття. 

Лілі це моя броня. І навіть якщо я хвилювалася коли напали акули-мутанти, Лілі залишалася повністю спокійною, тож я точно знала, що впораюся з монстрами. Та не цього разу. Зубаті квіти з велетенською силою засмоктували мене, в той час, як корабель зміг зрушити з місця і відплисти від епіцентру їхнього впливу. 

Але я не здавалася. Відчувала, що слабшаю і стає важко протистояти засмоктуванню та все ще продовжувала гребти й щупальцями і клешнями одночасно. Запустила в них залишки отрути, але це не спрацювало. Вона ніяк не подіяла на них.

Тоді я застосувала свою магію і змінила густину води. Це трохи призупинило їх вплив і дало мені можливість передихнути та проблему не вирішило. Бо я все ще не могла покинути те місце. Просто застрягла в одному положенні, чудово розуміючи, що скоро сили мене покинуть і магія зійде на нівець, тоді ж ці чудові квіточки й отримають свій обід. 

Чомусь так шкода себе стало. Це ж я, виходить, так і помру незайманою? Маючи таке довершене тіло, я так і не відчую що таке бути коханою? Усі ті пестощі, про які тишком розповідали мені служниці, все те шалене задоволення від фізичної близькості, про яке я мріяла і дуже хотіла його відчути в обіймах Кайяна, берегла себе для нього. Це все так і залишиться лише мріями? 

Помру, як якась доброчесна діва, в обіймах квітки. Фу, нудота яка. 

А як же Мірай? Я ж маю довести його до нервового зриву (хоч одненького). А мій особистий маніяк? Як же він засмутиться. Це ж скільки старань, а жертва здохла від квітки. 

Дивні в мене були думки, але контролювати їх у смертельній загрозі не виходило. 

Я вже збиралася починати згадувати найкращі моменти свого життя, щоб хоч трохи полегшити останні миті свого існування, коли у темряві води побачила силует. Це було щось велике і воно швидко насувалося на мене. Злякатись не встигла. Лише думка промайнула, що певно таки мене сьогодні з'їдять. 
Це був невідомий мені підводний монстр. Наскільки великий, що я не бачила де він починається, а де закінчується. Моя Лілі проти цього чудовиська комашка просто. Одне лише його око було як голова моєї Лілі. І воно зараз якраз роздивлялося мене. 

Все відбулося так швидко, що я й поворушитись не встигла. Його щупальце схопило мене і різко відшпурнуло в бік. Ані густина води, ані тяжіння від квіток його не зупиняли. Він зайняв моє місце. Це був велетенський монстр. Він мав шість клешнів і я навіть порахувати не могла усі його довжелезні щупальця. Один з них потягнувся в глиб і, як ромашку якусь, зірвав першу квітку, потім другу і третю. 

Вода почала зафарбовуватись в зелений колір, тож я вирішила нарешті тікати звідти. А коли побачила, що монстр тепер рухається у мій бік, то драпала я звідти з усіх сил. Яких, як виявилося, в мене було в обмаль (всі пішли ще на боротьбу з квіточками).

Лілі залежить від моїх сил і коли вони критично зменшились, я знову стала собою. А монстр наздоганяв. Чи від страху, чи просто від безсилля я не змогла впоратись з водою, зі своєю рідною стихією. Зрозуміла, що ще хвилина і я просто потону. До поверхні далеко, а сил вже немає. Маг води називається. 

Я змирилася. Дивилася як насувається на мене чудовисько і змирилася, що це кінець. Просто закрила очі, чекаючи його. Але раптом відчула як мене хапають за талію і ми стрімко несемось догори. 

Це був Мірай. Він як легеньку пір'їнку підняв мене на поверхню води. 

– Руки з-забери, – прогарчала відкашлюючись я. Бо ж повністю оголена була. 

– Ти триматись можеш? – запитав він не відпускаючи. 

– Можу. Відпливи кажу від мене. 

Мірай відпустив і трохи відплив. 

– Стривай, – голова погано працювала, думки гуділи як бджоли, але дещо все ж я відчула. – Ти що, теж оголений?! Здурів зовсім?!

– Я врятував тобі життя, а тебе хвилює чи одягнений я?

– Хвилює!! – І тут раптом до мене дійшло очевидне. – Почекай-почекай… це був ти?!

– Не розумію про що ти, – промовив Мірай і почав відпливати від мене у бік корабля, якого майже видно не було. Оце ми відстали.

– Розумієш, – наздогнала його. На поверхні сили поступово почали відновлюватись і я знову відчувала підтримку своєї стихії. Паніка відійшла, але на Лілі я зараз би не перетворилася точно. 

– Все ти чудово розумієш. Це ти був там! Ти був монстром!! – прокричала йому в спину. Тікав покидьок від мене. 

– Тобі здалося. Галюцинації через страх. Таке буває.

– Ти мені зуби не заговорюй. Ану зупинись, я не встигаю!

– Твої проблеми. 

– Чому ти голий? Відповідь для мене очевидна.Тому ж, чому і я оголена. Стривай… Це ж ти ще й бачив мене там, у воді, голою?! – Останнє слово я пропищала, докладаючи зусиль, щоб наздогнати цього… медуза швидкісного.