Глава 7

Сьогодні з самого ранку була чудова, сонячна і безвітряна погода. Те що треба для моїх грандіозних планів. Я стояла на палубі корабля і спостерігала за встановленням великого, прозорого резервуара для Тоні. 

Поруч переминався з ноги на ногу капітан корабля Вілар Багряний. Звісно, йому мої маніпуляції не подобались і я бачила як він відправив хлопчинку за власником корабля, а саме за сухарем Міраєм. 

Тому покинути робітників не можу. Бо зараз з'явиться медуз і роботи не буде, а мені ж ще треба, щоб вони дах облаштували для Антоніо, щоб сонечко не напекло у рожеву голівоньку русала. 

Ага, несеться на хвилі. А скільки гонору. Що ти. Король цілий, а не злочинець колишній. 

– Що тут відбувається, – гримав Мірай вже здалеку. 

А я спокійно почекала коли він підійде ближче.

– Мірай, це не я, – затараторив капітан Вілар. – Це принцеса накази тут віддає. Я не можу нічого проти сказати.

Розлючений сухар повільно повернув до мене голову і певно вирішив убити поглядом. Ой-ой, боюсь-боюсь.

– По перше, виховані люди спочатку здоровкаються, – промовила, гордовито задравши носа.

– Доброго ранку, принцеса Лірея, – оманливо спокійно промовив Мірай. – Скажи мені якого біса ти командуєш на моєму кораблі?

– Доброго, сухар. Такого біса. Я беру участь у делегації. Чи батько тебе не попередив?

– Попередив. І як це пов'язано? – він роздратовано махнув у бік робітників, які вже почали роботи над монтажем даху. 

 – Це потрібно мені, – стиснула губи й вперто склала руки на грудях.

– Ти збираєшся плескатись у водичці поки ми пливемо? 

– Це не для мене басейн. Хоча ідейка цікава...

– Лірея. Я не втому стані, щоб витягувати з тебе по одному слову. Або ти все пояснюєш. Або я зараз однією хвилею знесу цю конструкцію з мого корабля, – насупив свої брови Мірай. 

– Не знесеш. Басейн міцно закріплений і розрахований на такі навантаження.

Краєм ока помітила як капітан Вілар тишком втік якомога далі від епіцентру подій. Певно злякався розлюченого Мірая, який здавалося ще трохи й вибухне. 

А що я? Хіба це мої проблеми, що такий дорослий хлопчик не вміє тримати себе в руках?

– Навіщо… тобі…цей клятий басейн? – повільно розтягуючи слова, запитав Мірай?

– Зі мною поїде мій помічник. Басейн для нього.

– Пфф, він що русал? Нащо помічнику басейн на кораблі? – Певно вирішив єхидно пожартувати Мірай, а коли побачив що я мовчу, спокійно чекаючи поки до нього дійде очевидне, то перемінився в обличчі.

– Русал?

Просто ствердно махнула головою. 

– Це божевілля. Це якесь божевілля, – він схопився за голову, розтріпуючи своє довге, біляве волосся.

– Матінко, – ляснула у долоні. – Невже ти здатен на якісь емоції. 

Мене справді дивувала його емоційність. Вперше бачила його таким схвильованим. А це ж ми ще навіть від берега не відпливли. І все-таки я на вірному шляху. 

– Скажи мені, Лірея. Нащо воно тобі треба?

– Що саме? – мій голос був ніжним, як в соловейка.

– Це все. Подорож… участь у делегації? Нащо? Це дуже серйозні речі, принцесо. До того ж ніхто не може гарантувати нам безпеку у Королівстві землі. А ти вирішила погратись? Це тобі не пастки для охоронців робити. Твої підступні хитрощі там не пройдуть. Це не дитячі ігри, Лірея.

Насунувся на мене як гора. Давить масивом. Та ще й такий серйозний весь. Невже справді вірить, що таке на мене діє?

– А я вже й не дитина, Мірааай, – навмисно різко притулилась до нього і пальчиком по шиї провела та ніжно так прошепотіла: – Хіба непомітно?

Матінко. Загарчав як звір якийсь, відскакуючи від мене. Ото не треба насуватись, бо й притулитись можу. 

– Ахаха, та чого ти так сіпаєшся, сухарик? Як не кусаюся. Як мінімум у цій іпостасі, – весело йому підморгнула, спостерігаючи як медуз намагається впоратись зі своїми емоціями. Так мило робить вдих-видих, ніби це йому може справді допомогти.

– Ти не відступишся? – Запинав наївний Мірай. 

Я лиш посміхнулася йому, даючи зрозуміти, що це ще тільки початок. Бо не треба мене злити. Тепер побачить яка я поверхнева принцеса. 

– Що за русал? – Зітхнув приречено якось Мірай. – І якого біса я маю тягнути його на своєму кораблі? 

– Він мій радник і помічник, – максимально впевнено промовила я.

– Інших кандидатур не було? 

– Не було. Антоніо найкращий…

– Почекай, почекай, – перебив він мене. – Ти зараз часом не про Рожевого Тоні говориш? 

А очі які перелякані зробив, начебто про привида запитував.

– Саме про нього…

– Е ні, навіть і не мрій. Цього бракованого русала на моєму кораблі не буде, – замахав він на мене руками й чогось пішов у інший бік.