Глава 5

Ох який погляд. Я навіть і не думала, що цей сухар на емоції здатен. А тут така злість в очах, кулаки стиснув і як рушить у мій бік.

Не сказати, щоб я так сильно перелякалася, але назад таки глянула. Ну щоб розуміти куди мені відступати у разі чого.

– Що… ти… робиш? – прошипів Мірай крізь зуби, як тільки наблизився до мене. 

– Гуляю, – посміхнулася мило. – Щось не так?

– Твій одяг… Ти знущаєшся? – Він аж запинався бідненький і все боявся прямо дивиться на мене.

– Звичайний одяг, – промовила, удаючи що не розумію його роздратованості. – Красива, легка сукня. Якраз для повсякденних прогулянок. Дивись яка вона гарна. – Я навмисно повільно покрутилася навколо себе. Щоб він міг роздивитись з усіх боків та ракурсів.

– Хіба тобі не подобається? – запитала, наївно блимаючи очима, коли не побачила достатнього захоплення, а більше осуд.

Точно прикидається. Я не можу не подобатись. Всі чоловіки звертають голову від моєї краси.

– Подобається, – він знову шипів. Змій, а не маг води. Ще й наступати надумав. А я стою і не відступаю. Налякав акулу медузою. – Як і більшості чоловікам на цьому кораблі, мені подобається дивитись на принади гарної жінки. Це все, що тебе хвилює?

Насунувся вже впритул на мене. А я що? Я не з лякливих.

– Ти на щось натякаєш? – примружила очі.

– Прямо говорю. 

– То говори, а не шипи на мене, як змій. Не боюся.

– Тебе тільки реакція на твою зовнішність хвилює? Для цього одягаєшся як… – Вчасно зупинився, стиснувши губи. Що ж… поки ще поживе.

– Як хто? – Оманливо лагідним голосом перепитала я.

– Ти… поверхнева… розбещена таткова донечка. Окрім себе, тебе нічого не хвилює. Поводиш себе нахабно, бо знаєш що нічого за це тобі не буде. Але світ не крутиться навколо тебе, красуня-принцесо. І так, ти красива. А що далі? Що в тебе є окрім цього? Що ти вмієш, крім того, що виляти стегнами й псувати батькові життя? Ні-чо-го.

Не знаю, що він там побачив у моєму погляді, але чомусь трохи якось перелякано промовив:

– Т-тільки не смій робити дурниці. Чуєш, Лірея!

А я й не робила поки. Мовчала, відступаючи до борту корабля. А там секунда і я вже стою на ньому, трохи хитаючись, відновлюю рівновагу.

– Лірея! Що ти робиш? – виставив Мірай поперед себе руки.

– Нічого особливого, – посміхнулася йому, хоча насправді так хотілося чимось запустити в його самовпевнене обличчя. – Всього лише позбавляю тебе необхідності дивитись на поверхневу, пустоголову принцесу. Далі я своїм ходом доберуся.  – Відповіла і відправивши йому повітряний поцілунок, зістрибнула у воду, вже у польоті відчуваючи як моє тіло змінюється, перетворюючись на Лілі – так я називала свого монстрика, своє друге я, другу іпостась, велетенське підводне чудовисько з клешнями замість рук і щупальцями замість ніг. 

Сукню трошки шкода. Вона мені подобалась, а тепер шматтям плавала на поверхні. 

Зараз я була втричі більше за корабель і вирішила, що треба ж ввічливо попрощатись, тому витягнула щупальце з води, обгорнула навколо корми й хитнула як слід. Щоб всі освіжились водичкою. 

Оце так перевірила мага. Але він так вивів мене своїми словами, що ще трохи й від злості я б там прямісінько в Лілі перекинулася. Тож хай подякує ще мені. Бо тоді б усім довелося своїм ходом добиратись. 

Я пливла під водою, розганяючи місцеве населення і ніяк не могла заспокоїтись. От паскудник, до чого мене довів. Поверхнева я. Не знавши людину такі слова їй говорити. І не боїться ж нічого. Та до мене в житті ніхто так не говорив. Та рідний батько так ніколи мене не сварив. А тут якийсь недопірат буде мене вчити як жити. Пфф. Але ж вивів… І тепер ще від батька прилетить за корабель і за те, що покинула його. Бо небезпечно, бо можу потрапити у пастку свого недоманіяка і це все без кінця-краю буде мені повторюватись. 

Я рухалася не так щоб швидко, але все-таки швидше за корабель. Повністю перебувала у власних невтішних думках через слова Мірая і через розуміння, що мені прилетить від короля за таке необдумане свавілля. 

В океані ніколи й нічого не боялася. Монстрики мене не зачіпали. Не те щоб вони мене вважали своєю, скоріше просто ігнорувати мою присутність. 

Але цього разу мені варто було думати про обережність і хоч трохи поглядати по сторонах. Тоді б я раніше помітила, що за мною щось слідкує. Це “щось” тримало доволі велику дистанцію і, судячи з усього, було набагато більше ніж я. Не роздумуючи, максимально пришвидшилася. І воно теж почало рухатись швидше, цим самим підтверджуючи мої припущення щодо переслідування. 

Я набрала максимальну швидкість, розкидаючи у боки зівак-риб і сподіваючись встигнути…

Встигла. Побачила блискучий хвіст і зрозуміла, що встигла. Я змогла розслабитись тільки коли опинилася у зоні патрулювання русалів. Вони мали такі посохи, які смажили кожнісінького, хто незаконно наближався до берегів королівства. 

Так і вийшло. Переслідувач зник. А я спокійно, махнувши хвостатим хлопчикам і дівчаткам, поплила до своєї потаємної печери. Там вже давно облаштувала собі сховище для речей на такі от непередбачувані випадки.