Глава 3

“Мені не подобається. Мені зовсім все це не подобається” – так я вмовляла себе, стоячи на церемонії весілля Нессарії  й  Кайяна. Але, дідько, до чого ж це було неймовірно захопливе дійство.  

Ще ж ці дракони… Я вперше бачила цих довершених створінь. Вони спочатку довго кружляли над нами поперед замку, а потім оточили всіх гостей таким собі драконячим колом і випустили вогонь у небо. 

Церемонія не була надто людною, але серед присутніх я примітила навіть магів землі. Звісно повітряних магів не було. Адже слухняна крихітка Несс виявилася ще тою штучкою. Навіть я б до такого не додумалася. Взяти й стибрити з під батькового носа усіх драконів та втекти з ними до іншого королівства. 

Для нас було відведено місця в першому ряді. Я сиділа біля батька, з іншого боку мама – королева Фріда. А Мірай сидів біля мене. Почесний гість, як я й казала. Він не міг сісти з боку мами, оскільки те місце за правилами належить принцу або принцесі. Тому доведеться мені терпіти його поруч з собою.

Але я швидко забула про його присутність, коли з одного боку вимощеної квітами доріжки, у полум'ї з'явився Кайян. Як завжди неперевершено красивий. Йому так личила військова церемоніальна форма вогняних магів. Додавала якоїсь особливої сили та могутності. Насичено чорний, блискучий колір в поєднанні із золотом та візерунками з рубінів підходили Кайяну як нікому іншому. 

Він запустив дві вогняні "річки" по обидва боки доріжки й коли вони дістались сходів, з дверей замку вийшла повітряна наречена. Її світло блакитна сукня була ніби й пишною, але колихалася від кожного її руху і тому складалося таке враження, що вона невагома якась. 

Нессарія зробила кілька кроків і пустила в дію свою магію, направляючи її на вогняні річки. Полум'я від повітря сколихнулося, загуділо і затріщало ще більше. Стало підійматись у височінь, поки не закрило нам вид на доріжку між ними. 

– Сила вогню і вітру, – тихо прошепотів батько. 

Він певно навіть не усвідомлював що говорить це вголос. 

Але це видовище й справді вражало, показуючи всім і кожному наскільки вони будуть могутніми разом. 

Щось мені підказувало, що це більше демонстрація для магів землі. Щоб вони гарненько думали чи потрібна їм ця війна і чи варто ставати на сторону батька Нессарії. А ми й так завжди були на боці вогняних.

Коли вогонь спав, Нессарія і Кайян вже стояли поруч, у центрі доріжки. Він взяв її руку у свою і повів на сцену. Там, на троні, засідав король магів вогню, брат Кайяна, Морран Пекельний. А ще стояли храмовники та церемоніймейстер. 

Поки вони всі по черзі говорили свої офіційні слова, які промовляються на кожному весіллі, поки храмовники танцювали свої дивні обрядові танці, засвідчуючи їх єднання перед богами, я не зводила очей з закоханої парочки. А вони не зводили очей один з одного. Здалося, що вони спілкуються поглядами й зовсім не чують що там відбувається навкруги. 

Подумала як добре, що я одягла не ту напівпрозору сукню. Була в мене така ідейка. Але зараз я розуміла наскільки безглуздо б виглядала. Бо Кайян точно б не помітив мене. Та він взагалі окрім своєї Несс ні на кого не дивився. А інші зробили б свої не дуже приємні висновки про мене. 

Чи було мені боляче на них дивитись? Так. Я відчувала як холоне все всередині мене. Як вмирає остання божевільна думка: “А раптом ще не все втрачено?”. 

Та сидячи й спостерігаючи збоку за коханням всього мого життя, я зрозуміла одне – мені це справді потрібно було. Мені треба було приїхати й все це бачити на власні очі. Треба прожити й відчути цей пекучий біль втрати останньої надії. Щоб розрізати це дурний зв'язок, який я ж сама собі й вигадала. 

Останньою краплею стали промови Кайяна і Нессарії. Їхні присяги один одному були настільки проникливими, що я забула про себе. Вперше, між іншим. Я просто так перейнялася їхнім коханням, що забула взагалі як збиралася кривитись протягом всієї церемонії.

Першим говорив Кайян:

– Ти мій промінь сонця. Єдиний. Він невідомим чином пробився у темне провалля мого смутку. Ти моя надія. Надія, що життя є. Що почуття можуть бути такими…  цілющими. Ти моя віра. Віра у майбутнє після всього… До тебе я жив лиш помстою і ніколи не бачив своє майбутнє… після. А тепер я бачу його, моя ніжна хмаринка. Бачу його з тобою і буду за нього боротися. Я змінився завдяки тобі. Усвідомив одну важливу річ – боротись зі злом треба не через минуле, не підтримуючи свою тугу і жагу помсти, а для майбутнього, поступово плекаючи квітку віри у нього. В минулому лише ненависть, а вона ніколи не дає достатньо сил. В майбутньому щастя, надія і віра. Це те, що зробить нас непереможними. Ти зробила мене непереможним, моя кохана хмаринко! І я вірю в наше з тобою світле майбутнє і присягаюся завжди бути поруч з тобою. Бути твоєю тінню, твоїм диханням, бути твоїм світом, створювати життя для тебе і захищати тебе від будь-кого, будь-якого наявного й уявного зла. 

Кайян говорив тихо, але його чули всі. Бо здавалося ніхто навіть і не дихав під час його промови, яка залазила прямісінько у душу. 

Нессарія ніжно взяла його руки у свої й перед тим, як вона почала говорити, її блакитна сукня спалахнула яскравим вогнем. Він пройшовся аж до самого низу, повністю знищуючи блакитну тканину. І тепер перед нами стояла принцеса у червоній сукні. Вона звабливо обмальовувала тонкий стан дівчини й переливалася на сонці, як рубіни на формі Кайяна. Така яскрава, така наповнена силою і духом. Войовнича. Від ніжності не залишилось й сліду.