Розділ 33: Кава без цукру, ніч без сну

Марта не виспалася. Вона намагалася хоч трохи відпочити, але сон приходив уривками і не приносив полегшення. Очі пекли, тіло було важким, а думки залишалися тривожними, ніби ніч так і не закінчилася.

У квартирі панувала незвична тиша. З усіх котів-фамільярів залишились тільки Пірс, який переважно дрімав або сидів у кріслі, та Вітер, який увесь час проводив на балконі, де сидів нерухомо, уважно вдивляючись у щось невидиме за вікном, ніби відчуваючи наближення невідомого. Це мало б заспокоювати Марту, проте натомість лише посилювало її тривогу.

Вона постійно прислухалася до звуків, вдивлялася у вікна, намагаючись уловити знайомі тіні чи рухи. Але ні Фелікс, ні Нокс, ні Бастет так і не повернулися. Її думки весь час поверталися до них, ніби прив'язані невидимими нитками.

Ще вночі вона зрозуміла, що закінчився цукор. Нічна кава була останньою, що мала солодкий смак, і тепер Марта залишилася без єдиного звичного способу трохи розрадити себе. Вранці вона навіть не стала варити каву: гіркий напій ще більше би зіпсував настрій.

Зрештою, вона вирішила піти в магазин. Втомлена, роздратована та стривожена, Марта не дуже добре реагувала на звичайну буденну метушню. Натовп у магазині здавався їй особливо надокучливим, чужі обличчя — непривітними, а звук візочків, які котилися по плитці, просто нестерпним.

Повертаючись додому, Марта на мить зупинилася на розі будинку, помітивши знайоме обличчя. Дівчина вже було подумала повернути назад, адже останнім часом будь-яка розмова із сусідами лише псувала їй настрій. Вона кілька секунд вагалася, але вирішила, що уникати зустрічей вічно теж не вийде, і зітхнувши, рушила вперед.

— Доброго дня, Марто! — привітно озвалася пані Валентина, усміхаючись. — Як ви почуваєтеся? А як справи у ваших котиків?

Марта буркнула щось у відповідь про те, що все гаразд, і спробувала швидко пройти повз.

Але пані Валентина не заспокоювалася і продовжила розмову:

— Знаєте, мені здалося, що я бачила вашу кішку. Хоча, певно, помилилася, бо ваша кішечка завжди була така доглянута, а ця якась зовсім брудна.

Марта різко зупинилася і здивовано повернулася до сусідки:

— Де саме ви її бачили?

— Та буквально хвилин десять тому забігла в під'їзд, — відповіла пані Валентина.

Марта різко розвернулася й майже побігла у напрямку під'їзду. Їй потрібно було переконатися. Негайно. Серце закалатало ще дужче, ноги самі прискорювали крок.

— Он як... — буркнула їй услід пані Валентина з легкою образою. — Раніше ж завжди була така люб’язна, а тепер і на хвилинку не зупиниться.

Марта забігла до під'їзду й одразу почала вдивлятися в темні кути та підвіконня, навіть, заглянула під сходи. Вона прислухалася до кожного шереху, але всередині під'їзду було тихо й порожньо. Не помітивши нічого схожого на кішку, Марта з тривогою піднялася сходами до свого поверху. І вже майже дістала ключі, як раптом завмерла: біля самих дверей, згорнувшись клубочком, лежала Бастет. Її сіра шерсть була скуйовджена і брудна, але кішка спала мирно, ніби вдома.

— Бася? — прошепотіла Марта, опускаючись навпочіпки.

Кішка мляво мявкнула й повільно піднялася, кліпнувши очима. Побачивши Марту, вона зробила кілька кроків уперед і потерлася об її коліна.

Вони зайшли до квартири й Марта, не знімаючи взуття, невпевнено покликала:

— Фелікс? Нокс?

Назустріч їй вийшов тільки Пірс.

— Їх ще не було, — сказав він спокійно.

Марта зітхнула. Бастет тим часом уже стояла біля дверей ванної кімнати й мовчки чекала. Вона навіть не озиралася, просто стояла й чекала, поки госпордарка зрозуміє натяк.

Марта відчинила кішці двері до ванної, напустила в тазик теплої води й обережно взяла Бастет на руки. Та не пручалася. Вона лише раз чи двічі тихенько нявкнула, коли вода торкнулася заплутаної шерсті. Дівчина мовчки мила її, змиваючи бруд, наче й самі тривоги останніх днів. Потім загорнула у рушник і обережно витерла. Після цього дістала фен і ввімкнула його на теплий режим. Бастет здригнулася, але не втекла. Вона лише втупилася в одну точку і терпляче пережила сушку.

— Ти в мене найтерплячіша, не те що деякі, — пробурмотіла Марта, проводячи пальцями по ще трохи вогкій шерсті.

Коли шерсть кішки остаточно висохла, вони разом повернулися на кухню. Там їх уже чекав Пірс, що сидів на підвіконні та спостерігав за ними уважним поглядом.

— Радий тебе бачити, Бастет, — мовив він тихо.

Марта присіла навпроти нього.

— Ти не міг би запитати в неї про Фелікса й Нокса?

Пірс похитав головою:

— На жаль, я не настільки вправний у мові місцевих, як Нокс. Я можу здогадуватись, але це буде не більше ніж припущення.

Бастет тихо мявкнула, ніби все ж хотіла щось сказати.

Пірс на мить замовк, прислухаючись, і нарешті втомлено знизав плечима:

— Схоже, Бастет краще розуміє людську мову, ніж я її.

— Але хоч щось по суті сказаного нею можеш передати? — запитала Марта, трохи з надією.

— Лише одне: здається, їй стало зле, і вона знепритомніла, — обережно мовив Пірс. — А коли отямилась, то, схоже, вже нікого поруч не було. Але я й у цьому не певен.

Бастет знову м’яко мявкнула.

Пірс кивнув:

— Це я зрозумів правильно. А от решта для мене — суцільна мряка.

— Може, морок? — припустила Марта, трохи примружившись.

Пірс лише знизав плечима, а може, й намагався сховати голову в плечі, мов черепаха. Хто знає, що там у них за фамільярські звички.

— Може, — буркнув він.

Марта зітхнула й перевела погляд на Бастет.

— Добре хоч ти повернулася.

Вона нахилилася до кішки й запитала:

— Ти голодна?

Бастет коротко й чітко мявкнула у відповідь.

Марта замовкла, вдивляючись у знайому мордочку. Її думки ковзнули кудись углиб: чи вона справді починає розуміти Бастет, чи просто настільки добре її знає, що вже здогадується без слів?

Раптовий звук дверного дзвінка вирвав її з роздумів і повернув у реальність.