Розділ 32: Кава з присмаком тривоги

Марта не могла нормально заснути. Їй снилися тривожні сни: уривки якихось темних вулиць, чужі голоси, шелест в кущах. Вона прокидалася, відчуваючи, як серце гупає десь у грудях, ніби хоче вирватися назовні, і довго лежала, вдивляючись у стелю. Думки знову й знову поверталися до Бастет. І за Нокса з Феліксом тривожно щеміло серце де вони зараз і що з ними сталося?

Повільно підвівшись із ліжка, вона попрямувала до кухні. Хотілося кави бодай трохи тепла й ясності серед усіх цих тривог. На кухні її зустрів несподіваний краєвид: Пірс сидів на стільці й неспішно вилизував шерсть. Його чорна шубка вже й так блищала, мов щойно натерта лаком.

— Ти й так блистиш, наче новенький черевик із вітрини, — мовила Марта, криво усміхнувшись. — Не варто так старатися.

— Це заспокоює, — коротко відповів Пірс, не припиняючи своєї справи.

Марта зітхнула й оперлася спиною об кухонну шафку.

— Я теж хвилююся...

— Мене непокоїть ота біла кішка, — озвався Пірс, вичісуючи язиком боки.

— Так, — кивнула Марта. — Мене теж лякає, що хтось опинився в моїй квартирі й так довго залишався непоміченим. Нехай це й була просто кішка... Та Пірс похитав головою.

— Справа не тільки в небезпеці.

— А в чому ж тоді? — Марта підняла брови.

— Я колись уже зустрічав таку кішку, — задумливо сказав він. — Але це було давно. Я тоді був юний і, мабуть, не надто уважний. Можливо, щось і плутаю.

— Ніколи не задумувалася про твій вік, як і про вік інших фамільярів, — Марта задумалася, після чого тихо спитала — З цією кішкою пов'язане щось дивне?

— Я уже давно не юний кіт, — злегка всміхнувся Пірс. — Але коли бачив востаннє бачив таку ж кішку, то був молодшим за Фелікса. Здається, тоді вона була старшою за мене теперішнього.

— Тобто ти хочеш сказати, що вона зараз повинна бути дуже старою? — перепитала Марта.

— Саме так.

Марта зітхнула й похитала головою.

— Умієш же ти складно говорити про прості речі.

— Мені про це часто кажуть, — відповів Пірс і дивно посміхнувся своєю вузькою мордочкою.

— Але рухалася вона досить жваво, як для такої старої, — зауважила Марта.

— Саме це мене й бентежить, — кивнув Пірс.

Марта замислилася на мить.

— Може, це була її дочка чи внучка?

— Всяке може бути, — погодився Пірс.

— А ти віриш, що ця кішка з оточення Талії? — знову запитала Марта.

Пірс заперечно похитав головою.

— Чому ж ні? — здивувалася вона.

— Бо коли я бачив її востаннє, вона була особистим охоронцем кронпринца, — спокійно відповів Пірс.

— І що? — перепитала Марта. — У Фелікса ж багато братів, у кожного з них можуть бути свої охоронці.

Пірс знову похитав головою.

— Кронпринц — це законний спадкоємець трону.

— Хіба зараз є такий? — Марта злегка примружилась. — Чи я знову щось неправильно розумію?

— Немає, — просто відповів Пірс.

— З тебе доводиться інформацію прямо таки випитувати, — зітхнула Марта.

Пірс знову дивно посміхнувся.

— Зрозумів. Добре. Це було ще в ті часи, коли королем був дід Фелікса.

— То ця кішка була охоронцем батька Фелікса? — перепитала Марта.

— Ні, його брата, — поправив Пірс. — Але той кудись зник, і пізніше королем став молодший принц, тобто батько Фелікса.

— Всі ці королівські перипетії — це суцільний головний біль, — зітхнула Марта. — Принаймні для мене.

— Я тебе розумію, — погодився Пірс. — Не будь я свідком всього цього, теж би заплутався. Та й знаю я не так багато, як Нокс, тому особливо й розбиратися немає в чому.

При згадці про Нокса Марта відчула знайомий тривожний укол. Думки знову й знову верталися до нього, до Фелікса... а найбільше — до Бастет.

— Дякую, Пірсе, — тихо сказала вона й, узявши чашку кави, попрямувала до спальні.