Розділ 30: Не все пухнасте — безпечне

Марта виклала покупки на кухні, розклала все по місцях, погладила Луну, яка вирішила обстежити кожен пакунок, і врешті присіла у вітальні з телефоном у руках. Вгорі екрану висіло нове сповіщення. Нокс сидів на спинці дивана, просто за її плечем. Марта відчувала його погляд і вирішила не відкривати повідомлення. Поки що.

— І що ж ти дізнався? — спокійно спитав Фелікс, який звично сидів на підвіконні.

— Було ще кілька нападів на претендентів, — відповів Нокс. — Але вони раптово припинилися.

— Це ж добре, хіба ні? — озвалась Марта, не відводячи погляду від екрана, але й не торкаючись повідомлення.

— Не зовсім, — відповів Нокс.

— Як це "не зовсім"? — перепитала Марта.

— Це зміна, — втрутився Фелікс. — Зміна, на яку незрозуміло як реагувати і що вона означає.

— Феліксе, — усміхнулась Марта, — тобі варто б припиняти прикидатися Ноксом, коли поруч справжній.

Фелікс у відповідь лише показав їй язика.

— Так краще, — посміхнулась Марта.

— Але Фелікс має рацію, — озвався Нокс. — Це неочікуваний поворот, і він може означати як зникнення небезпеки, так і зміну стратегії нашого ворога. А ми не можемо нічого передбачити, бо досі навіть не знаємо, хто ж цей ворог.

На кілька секунд запанувала тиша. Марта зітхнула й нарешті озвучила те, про що думала з моменту повернення з магазину:

— Ти вважаєш, що цим ворогом може бути... Максим?

— Це не виключено, — повільно сказав Нокс. — Але в мене є певні сумніви.

Фелікс випередив Марту, запитавши майже в унісон із її думками:

— Які сумніви?

— Щоб організувати стільки нападів і підтримувати мережу з принаймні півсотнею котів, потрібен час, — почав Нокс.

— Півсотнею? — перебив його Фелікс.

— Грубий підрахунок, — кивнув Нокс. — І доволі консервативний.

— Тобто? — перепитала Марта.

— Тобто їх, як мінімум, півсотні, — відповів за Нокса Фелікс. — А скільки точно Нокс не знає.

— Все вірно, — підтвердив Нокс. — Саме тому я й сумніваюся в причетності Максима. Він проводить надто багато часу на роботі у ветклініці.

— Але як ти можеш бути в цьому певен, якщо більше не можеш туди проникати? — запитала Марта, здивовано піднявши брови.

— Щоб щось бачити, не обов’язково там бути, — відповів Нокс спокійно.

— Спостерігаєш здалеку? — припустила Марта.

— Не тільки, — відповів Нокс звично ухильно.

Марта не стала розпитувати далі. Їй у голову щойно закралась інша думка:

— А якщо він не сам? Може, в нього є спільники?

— Це можливо, — погодився Нокс. — Ми помітили кількох осіб, які регулярно заходять у клініку. І те саме стосується деяких котів. Одні й ті ж з’являються там з підозрілою регулярністю.

— Гаразд, — озвалась Марта. — Я вже зрозуміла, що не варто уточнювати, хто такі "ми". Але ж ти сам казав, що не можеш більше наблизитись до клініки. А тепер раптом кажеш, що туди заходять коти.

— Не можуть наближатись лише фамільяри, — відповів Нокс. — А от звичайні коти цілком спокійно можуть там перебувати.

— Логічно, — кивнула Марта. — Інакше люди б помітили, що їхнім котам не подобається ветклініка. Могли б виникнути зайві питання.

Фелікс раптом озвався тихо. В його голосі відчувались і тривога, і смуток:

— А Лея? Вона ж була в клініці… А вона — фамільяр.

— Я не хотів про це говорити, — озвався Нокс після короткої паузи. — Але це надто очевидно, щоб можна було приховувати. Я не знаю її долі. Можливо, це працює як бар'єр, і тим, хто вже всередині, нічого не загрожує.

— Але ти цього не знаєш напевно, — тихо сказав Фелікс.

— Я навіть не знаю, чи вона досі там, — озвався Нокс, і в його голосі вперше за вечір прозвучало справжнє співчуття.

— А дім? — запитала Марта після короткої паузи.

— А що дім? — перепитав Фелікс.

— Ну, Максим же має десь жити, — пояснила вона.

— Я не згадував, бо це просто не мало значення. Його дім теж знаходиться в межах бар'єру, — озвався Нокс. — Він ночує в сусідньому з клінікою будинку.

У цей момент на телефоні Марти спалахнуло нове сповіщення.

— Може глянеш, що там? — кивнув Нокс.

— Гляну пізніше, — відповіла Марта, намагаючись зберігати байдужість. — Це може зачекати.

— А коли він ходить на виклики? — запитала Марта.

— Тут теж нічого цікавого, — знизав плечима Нокс. — Виглядає як звичайна робота лікаря. Принаймні, як я собі її уявляю.

Марта зітхнула:

— І що ж ти робитимеш далі?

— Я прийшов по допомогу, — сказав Нокс і зістрибнув із дивана.