Розділ 20: Чорнохвіст, він же талісман

Марта відчинила двері й одразу опинилась у знайомому, хоча й не надто привітному просторі. Усередині було чисто, але трохи тісно: у вузькому коридорчику стояли дві лавки, одна навпроти іншої, а між ними залишалося не так багато місця, щоби пройти. На одній із лавок сиділа жінка з переноскою на колінах, на іншій літній чоловік, який час від часу зиркав на годинник.

Запах дезінфекції змішувався із шерстю, пластиком і чимось медичним, знайомим ще з дитинства. Усе виглядало спокійно, але в повітрі витала якась стримана тривога, як перед оглядом у поліклініці, коли не знаєш, що скажуть.

Марта зробила кілька нерішучих кроків і зупинилась біля вузького столу з ноутбуком, за яким сиділа жінка у блакитному халаті.

— Доброго дня, — озвалась працівниця, не відриваючи погляду від екрана. — Ви з твариною?

— Ні… тобто, я одна, — трохи розгублено відповіла Марта.

Жінка нарешті підняла очі й подивилася на неї уважніше.

— Тоді чим я можу допомогти? Ви когось шукаєте? Чи, може, з приводу оголошення на роботу? Бо зараз якраз шукаємо людину, тому я й подумала…

— Я справді шукаю роботу, — знизала плечима Марта. — Але я не маю ветеринарної освіти.

— Тоді, мабуть, ви з іншого приводу? — Жінка нахилила голову з ледь помітною цікавістю.

— Я шукаю кішку, — відповіла Марта. — Вона руда, з темними смугами та яскраво-жовтими очима. Можливо, її знайшли сьогодні вранці.

— Це ваша кішка? — уточнила працівниця, уважно подивившись на неї.

— Ні, не моя. Я просто… хочу знати, що з нею. Вона важлива для одного мого знайомого.. Можливо, її принесли сюди після… після нещасного випадку.

Жінка задумалась, перевела погляд на екран ноутбука і почала щось шукати.

— Зараз гляну. Так… здається, така кішка дійсно у нас є. Її знайшли сьогодні вранці біля дверей клініки. Стан був серйозний, тому зараз вона під наглядом у стаціонарі.

Марта відчула полегшення. Тепер їй не доведеться повідомляти Феліксу погані новини. Вона кивнула, намагаючись зберегти спокій:

— Можна її побачити?

— Почекайте трохи, будь ласка, — відповіла працівниця. — Зараз лікар зайнятий.

— Так, я бачила Максима, коли він йшов на виклик, — сказала Марта.

Жінка здивовано звела брови:

— Ви знайомі з Максимом? Взагалі-то, я мала на увазі головного лікаря. Максим у нас працює асистентом.

Марта ніяково посміхнулась:

— Не те щоб знайома. Він приходив до мене. Здається, через скарги сусідів. Вони були невдоволені кількістю котів у моїй квартирі.

Жінка трохи здивувалась і похитала головою:

— Напевно, ви щось плутаєте. У нас таких звернень точно не було. Я б запам’ятала.

— Можливо, ніхто й не звертався офіційно, — припустила Марта. — Але ж хтось міг сказати щось особисто Максимові. Так, між іншим.

— Може й так, — погодилась працівниця. — До нього справді часто звертаються, навіть коли він не на зміні.

— Підозрілий цей Максим, чи не так? — долинув раптом голос десь знизу.

Марта здригнулась і швидко опустила очі. Поряд з-під лавки визирав знайомий темний силует. Нокс.

Вона метнула на нього здивований погляд: невже він так просто заговорив із нею при іншій людині?

— Що? Вона ж і так мене не розуміє, — спокійно сказав Нокс і ледь нахилив голову в бік реєстраторки.

Та саме в цю мить підняла очі на Марту, мабуть, уловивши її подив.

— Не звертайте уваги, — зітхнула вона. Цей кіт останнім часом часто у нас буває. Ми вже втомилися його проганяти, та він усе одно якось примудряється прослизнути. Називаємо його Чорнохвостом. І проникливий, і балакучий, постійно мявчить.

Нокс скривив мордочку, зиркнув на Марту і буркнув:

— Чорнохвіст? А ще, мабуть, вважають мене їхнім талісманом.

Марта ніяково посміхнулась, не знаючи, що сказати. Працівниця кинула погляд на годинник і злегка зітхнула.

— Доведеться трохи зачекати, лікар ще не звільнився. Якщо хочете, можете поки присісти.

— Дякую, але, мабуть, прийду трохи згодом, — сказала Марта, чемно посміхнувшись.

Працівниця кивнула, не надто здивована такою відповіддю, і знову опустила погляд до екрана.

Марта рушила до виходу, на ходу обернувшись: Нокс біля дверей уже чекав на неї. Коли Марта вийшла, кіт неквапно ступив слідом.

Вони пройшли кілька десятків метрів, перш ніж Нокс нарешті обізвався:

— Тобі варто бути обережнішою з цим Максимом.

— Угу, — тихо сказала Марта.

— Подумай сама. Він без жодної причини з’явився в тебе вдома, потім у лікарні. А ще на вулиці, перед клінікою.

Нокс зробив паузу, а тоді додав:

— Гаразд, зустріти ветеринара біля ветклініки — це ще не дивина. Але все решта... ну, скажімо, викликає питання. Особливо його "подарунок" у лікарні.