Розділ 19: Не всі коти однакові

Марта зупинилась і озирнулась на Нокса.

— Що ти маєш на увазі? — запитала тихо, майже пошепки.

Він злегка нахилив голову, але не встиг нічого відповісти. З-за рогу з’явився Максим. У руках він тримав сумку через плече, а на обличчі в нього було здивування, змішане з посмішкою.

— Доброго дня, Марто, — сказав він, киваючи. — Мені здалося, чи ви щойно розмовляли з котом?

Марта завмерла. Коли вона озирнулась, Нокса вже не було. Зник без жодного звуку, як це в нього часто буває.

— Та ні, — ніяково посміхнулась Марта. — Ви ж знаєте, як це буває… Люди говорять до тварин. Іноді навіть вголос. Але ж не чекають відповіді, правда?

Максим трохи завагався, але кивнув:

— Та ні, звісно. Перепрошую, якщо перебив. Просто... виглядало так, ніби ви вели повноцінну розмову.

— Ви просто не бачили мого ранку, — буркнула Марта і швидко змінила тему. — Ви працюєте сьогодні?

— Уже тікаю на виклик, — усміхнувся Максим. — Останнім часом я тільки й бігаю на виклики. Поранені коти надходять один за одним. Клініка ледь встигає всіх приймати. Ви ж теж прямували туди, так?

Марта кивнула. Максим підняв руку на прощання й рушив далі. Вона залишилась сама. На мить зупинилась і подивилась у бік клініки. Здавалося, що вона вийшла з дому не десять хвилин тому, а ще вчора. Марта тихо зітхнула. Треба ж колись туди таки дійти.

Вона зробила кілька кроків і побачила знайому темну постать біля клумби. Нокс сидів на бордюрі. Він був спокійний і мовчазний, наче нікуди й не зникав.

— Отже, що ти мав на увазі? — знову спитала Марта, тепер тихіше, щоб бува хто не почув.

Нокс озирнувся навколо, вдаючи, що милується клумбою.

— Ми ж коти, — промовив звично спокійно. — От і нявкаємо. Що тут дивного?

— Те, що я вас майже ніколи не чула такими, — відповіла Марта. — Ви завжди говорили. Звичайною мовою. Хоч іноді й мявкали, але це було для сигналів або коли ви наслідували місцевих.

Нокс замовк на секунду, потім повернувся до неї з легко піднятими бровами.

— Ти справді віриш, що всі інші чують нас, як людей?

— А хіба ні? — Марта сама не була певна.

Нокс тихо засміявся, але щиро. І Марта тут же стиснула губи.

— Чого ти смієшся?

— Вибач. Просто... Це кумедно.

Він швидко заспокоївся, помітивши її вираз обличчя.

— Насправді ти чуєш нас не так, як усі інші, — сказав він уже серйозно. — Для всіх інших ми просто нявкаємо.

— Що? — Марта виглядала ще більш розгублено. — Тобто, крім мене ніхто не чує, а я вас чую? Це… трохи лячно. Я тепер розумію ще менше.

— Так можуть вроджені відьми, — відповів Нокс.

Він зробив коротку паузу, ніби дозволяючи Марті переварити щойно сказане. Вона ж лише кліпнула очима й на мить знітилася. Вроджена? Вона? Навіть подумати про це було дивно.

— Я не відьма, — заперечила Марта, щиро й без тіні сумніву.

— А твоя бабуся була нею. І гримуар її в тебе, і чаклування вдалося. І нас розумієш. Тут не треба здогадуватись — усе вже очевидно.

— Чаклування... — Марта глянула вбік. — Воно ж випадково вийшло.

— Саме так у вас, вроджених, усе й буває, — відказав Нокс. — Усе виходить інтуїтивно, щойно виникає потреба.

— А що значить «нас розумієш»? — перепитала Марта. — Я ж раніше взагалі не розуміла котів. Ніколи.

— Звичайних не розуміла, — відповів Нокс. — Але фамільяри, то інша справа.

— Бастет, до речі, я й досі не розумію. А інших... просто чую, — додала Марта.

Нокс здивовано зиркнув на неї.

— Ви з Феліксом взагалі про щось говорите?

— Ну, здебільшого про трон, про часи, коли його батьки ще були живі, — знизала плечима Марта. — Якщо коротко, то переважно про Фелікса.

— Ах ці монархи, — скептично відгукнувся Нокс. — Усе в них обертається навколо них самих. А про щось ще ні слова.

Вона вже хотіла щось запитати, коли двері клініки відчинились. Назустріч вийшла пара людей із невеликим собакою на руках. Собака виглядав виснаженим: тремтів, притискав вуха і не ворушився. Та варто йому було побачити Нокса, як він насторожився, загарчав і сіпнувся так різко, що вислизнув із рук господаря. Пес приземлився на три лапи, похитнувся, але одразу ж кинувся вперед. Просто на Нокса.

Той миттєво відступив назад, спритно відскочив убік, і за мить зник між машинами на стоянці. Виглядало це настільки природно, що ніхто, крім Марти, здається, й не здивувався.

— Бім! — вигукнув хтось із власників, кидаючись навздогін. — Стій, куди ти?!

Марта залишилась стояти, втупившись у те місце, де щойно зник Нокс. Відчуття подиву, змішаного з полегшенням і легким сумом, змусило її мимоволі вдихнути глибше, наче тільки зараз згадала, як дихати.

Вона ще трохи постояла, перевела подих і нарешті рушила до дверей клініки. Цього разу без затримок.