Розділ 18: Марта і хор котячий

Марта вийшла з під’їзду, підставила обличчя сонцю й з полегшенням вдихнула прохолодне ранкове повітря. Воно було чисте, з тим прозорим запахом осені, коли ще не зима, але вже точно не літо. Вона зробила вдих, вперше за ранок без шерсті в носі і без котячих черг до ванної. Небо світліло, і день обіцяв бути спокійним, попри ранкову метушню. Виявляється, вночі пройшов короткий дощ і асфальт ще зберігав залишки нічної вологи.

— Марто! — гукнули зліва, і вона здригнулася.

Марта озирнулась. Біля лавки стояла пані Валентина в теплій куртці й шапці з помпоном, що трохи сповз набік. Жінка дивилася на неї з неприхованою цікавістю.

— Доброго ранку, пані Валентино, — привіталася Марта трохи обережно.

— Доброго? — перепитала сусідка, примруживши очі. — А ніч яка була? Ви там котів, часом, не розводите? Бо мявкали майже до ранку. Я вже й заснути не могла. І не одна я! Пан Олексій із третього поверху казав, що теж не спав, і Олег із сусіднього під'їзду обурювався. То що у вас там відбувалося?

Марта розгублено відкрила рот, намагаючись знайти потрібні слова, але з під'їзду в цей момент вийшов сусід із другого поверху.

— Доброго ранку! — кивнув він жінкам і трохи нерішуче спитав: — Ви теж чули цих котів уночі? У мене таке враження було, ніби вони співали до самого ранечку.

Пані Валентина красномовно глянула на Марту.

— От бачите, я ж казала! — Валентина переможно глянула на Марту. — У когось тут справжній концерт. Ми вже навіть подумали, що ти, Марто, або притулок котячий відкрила, або якісь таємні збори проводиш.

Сусід уважно глянув на Марту і насупив брови.

— Марто, то це ваші коти? — запитав він з докором. — Через них і мій кіт усю ніч на стіну дерся. Я майже не спав, а вам хоч би що! Про сусідів зовсім не думаєте?

— Мені дуже шкода, — швидко мовила Марта. — Але я справді поспішаю. Мене чекають.

Вона кивнула обом і, не чекаючи відповіді, рушила вулицею так швидко, як дозволяли черевики й асфальт після дощу.

Кілька хвилин Марта йшла мовчки, прислухаючись до власних кроків і дихання. Наче нічого й не сталося. Звичний маршрут до ветклініки, знайомі будинки, двори, в яких вона бувала не раз. Але після слів сусідів щось у ній лишилося невизначеним. Що саме вони чули? І як вони могли чути нявкання, якщо всі коти говорили цілком розбірливо, без жодного «мяу»? Навіть Бастет мовчала, як завжди. Чи могли це бути ті, що нападали? Або якісь інші, про яких вона ще нічого не знає?

Марта проходила повз перехрестя, коли її погляд випадково зачепився за бетонний карниз. Там сидів наче звичайнісінький дворовий кіт. Він уважно дивився в її бік, хоча, можливо, просто спостерігав за голубом, який дзьобав щось на тротуарі й зовсім не зважав на людей. Марта все одно прискорила крок. Вулиця вже виводила її до знайомої площі перед ветклінікою. Щойно вона ступила на тротуар, з-за рогу з'явився Нокс.

Він ішов неспішно, але якось так, що було зрозуміло — чекав саме на неї.

— І як ранок? — запитав він, коли наблизився.

— Галасливий, але Фелікс наче як з усім розібрався, — відповіла Марта. — А ось у сусідів серйозні претензії до мого «котячого притулку».

— Притулку? — Нокс трохи здивовано підняв брову.

— Вони певно думають, що я підбираю бродячих котів. Кажуть, що в мене нібито котячий хор зібрався. На всю ніч.

— О, то це все-таки чули? — усміхнувся Нокс. — Хочеться вірити, що ми звучали злагоджено.

— Мені не до жартів, Ноксе, — серйозно сказала Марта. — Чи могли це бути ті інші коти?

— Які інші? — Нокс зупинився й нахилив голову.

— Ну... ті, що напали. На мене, на Талію, на Леона, — Марта трохи пригальмувала, сама згадка про смерть Леона змусила її замовкнути на мить. — Ти ж сам казав, що вони десь поруч.

— У той вечір чужих поблизу не було. Ми це перевірили, — відповів Нокс рівно. — Та й як ти взагалі могла подумати, що ми не подбаємо про безпеку, знаючи, хто саме був у тебе в квартирі?

— То яке мявчання тоді чули сусіди? — нарешті спитала Марта, коли коротка пауза почала ставати незручною.

— Наше. А чиє ж іще? — мовив Нокс буденно, наче йшлося про погоду.