Розділ 17: Сніданок не подано

Марта прокинулась пізніше, ніж планувала. Голова трохи гуділа від недосипу. Спогади про вчорашню зустріч із котами ніби залишили по собі важку, шерстяну ковдру. Вона ще не встигла піднятися, як Бастет, яка до того спостерігала з краю подушки, раптом підвелася і голосно нявкнула прямо їй у вухо.

— Добрий ранок, — буркнула Марта, прикриваючи обличчя рукою. — Так, зараз… зараз буде сніданок. Твій, звісно.

Бастет гордо зістрибнула на підлогу, ніби визнала обіцянку офіційною. І одразу рушила до кухні, періодично озираючись, перевіряючи, чи Марта йде за нею. Але Марта навіть не підвелася, тож кішка повернулась і сіла в отворі дверей, демонстративно дивлячись у бік кухні.

Марта звісила ноги з ліжка і наступила на щось м’яке. Це був Борислав. Старий рудий кіт дрімав просто під ліжком. Він лиш трохи посунувся, блимнув на неї оком, але не став ні тікати, ні сваритись. Марта зітхнула і почала намацувати шкарпетки. Одну знайшла під ліжком, другу — в ящику столика, куди вона точно її не клала.

Поки вона чимчикувала до ванної, повз неї промчали Пірс і Луна. Перший із пакетом для сміття на голові, друга намагалася його зупинити і при цьому виглядала до образливого елегантно. З ванної долинуло характерне плюхання. Хтось явно знову запустив лапи у воду.

— Душ. Кава. Тиша, — прошепотіла Марта як мантру, заходячи на кухню.

Тиша виявилася недосяжною, тож залишалася тільки кава.

У раковині спала Ельза — маленька чорна кішка, згорнувшись так щільно, що здавалася грудкою тіні. На холодильнику сидів Вітер — кремезний смугастий кіт із незворушним поглядом, який спостерігав за її рухами, немов генерал на оглядинах. На краю столу стояв молодий кремовий кіт із широкими очима, що уважно розглядав чашку. Він кілька разів торкнувся її лапкою, ніби намагався зрозуміти, що воно таке і чи бува не живе.

— Навіть не думай, — прошепотіла Марта, і чашка зупинилася за кілька міліметрів від краю.

Вона налила собі каву, встигла зробити один ковток — і в цей момент хтось заскрипів дверима шафи. За мить звідти вистрибнув Пірс, тягнучи за собою простирадло, яка зачепилося за його лапу. Воно волочилася позаду, і виглядало це так, ніби за ним женеться маленький текстильний привид.

— Я не знаю, скільки вас тут, — промовила Марта в порожнечу, — але я вам не прибиральниця, не офіціантка і точно не турботлива нянька.

Звісно, ніхто не відповів. Навіть Бастет зникла десь у тінях коридору так і не дочекавшись обіцяного сніданку.

Марта озирнулась навколо, намагаючись зосередитись. Кави було замало, щоб впоратись із цим шерстяним безладом. А їй ще треба було якось зібратись у клініку. Проблема полягала в тому, що вона ще навіть не вмилася.

Звуки хлюпання у ванній, які не вщухали з моменту пробудження, нарешті стихли. Марта зраділа. Бодай хвилина спокою. Вона рішуче рушила до дверей і відчинила їх різким рухом.

Всередині на лотку сидів Каспар. Він озирнувся, зиркнув на неї з виразом глибокого обурення, зашипів і виголосив:

— Це нечувано! В цьому домі існує бодай натяк на етикет?

З його постави було зрозуміло: він щиро вважає, що двері мали б зачинятися і відчинятися самі, завбачливо й безшумно, коли йдеться про потреби особи його рівня.

— Вибач, — тільки й змогла сказати Марта, тихо зачиняючи двері. — Я… постукаю. Наступного разу.

Каспар буркнув щось на кшталт «сподіваюся, це більше не повториться», і його тон лишив по собі осад, ніби Марта щойно порушила якийсь давній дипломатичний протокол.

Марта розвернулась і пройшлася кухнею туди-сюди, намагаючись заспокоїтись. Каспар. Вона точно не давала згоди на те, щоб у її ванній сидів один із братів Фелікса. Вона погодилася, що Фелікс залишиться, можливо, ще кілька з його близьких соратників, але ж не вся королівська родина.

— Вони мали піти ще вночі, — пробурмотіла вона. — Я ж не гуртожиток відчиняю.

— Я знаю, що обіцяв порядок, — пролунав спокійний голос Фелікса. Він з’явився в кухні беззвучно, як це зазвичай вдавалося Ноксу. — І він буде. Посторонніх тут не залишиться.

Марта здригнулася. Вона не бачила, де він був увесь цей ранок, але судячи з його вигляду — він не спав, не метушився, не пив каву. Цікаво, а чи п'ють коти каву? Він просто… чекав.

— А твої брати? — сухо перепитала вона.

Фелікс ледь нахилив голову.

— Мої брати вміють приходити без запрошення. Але я прослідкую, щоб у твоєму домі не було безладу. Принаймні, не через нас.

Його голос звучав стримано, але достатньо твердо, щоб решта котів, які метушилися поруч, вмить завмерли.

— І, до речі, — додав він, — Бастет досі без сніданку.

Фелікс рушив до кімнати і ледве помітним жестом спрямував кількох котів до виходу. Це не було схоже на наказ, радше як знак між тими, хто знає свою роль. Першим у напрямку балкона потягнувся Вітер, мовчазний і зібраний. За ним нерішуче пішла Луна, озираючись на Фелікса. Навіть Пірс припинив тягати простирадло й ковзнув у коридор.

Попри Марту пройшов Каспар. Повільно, з гідністю. Він навіть не подивився в її бік, лише ледь помітно поправив шерсть на загривку, ніби показував: йде не тому, що його просять, а тому, що сам вирішив, як личить особі його статусу.