Розділ 16: Коло хвостатих

Марта сіла на край дивана, злегка напружена й нерішуча, намагаючись триматися прямо, хоч не почувалася впевнено. Бастет миттєво вмостилася поряд, накрутивши хвіст довкола лап. Котяче зібрання мовчки стежило за ними, хтось з неприхованою настороженістю, хтось із цікавістю, а дехто байдуже.

Сесіль, темно-коричнева короткошерста кішка з сіро-зеленими очима, мовчазна й стримана. У її поставі відчувалась напруга й готовність до дії. Вона прошипіла:

— І хто, вибачте, ця людина?

Бенедикт, масивний кіт з рудим шерстяним коміром, підвівся, ледь не роздмухуючи загрозу:

— Чому вона тут? Це ж засідання претендентів!

— Сядь, Бенедикте, — спокійно, але владно промовив Фелікс. — Це моя союзниця. І хазяйка цього дому. Вона не випадкова глядачка.

Марта мовчала. Вона й не думала втручатися. Не зараз. Але Бастет легенько торкнулася її лапою, наче натякала: ти тут головна, не забувай про це.

Коти почали переглядатися. Всі, окрім Талії, Каспара, Нокса та самого Фелікса, вочевидь гадали, що Марта не розуміє жодного їхнього слова.

— Хай сидить, якщо не заважає, — пробурмотіла Кора, стиха, але досить голосно, щоб почули сусіди.

— Людям і так нічого не зрозуміло, — додав Бенедикт, скептично зиркнувши на Марту через плече.

— Це образливо, — раптом прокоментувала Марта рівним тоном.

Мовчання, наче ножем відрізане. Погляди враз вп'ялися в неї. Сесіль нахилила голову набік.

— Ти... ти розумієш нас?

— Звісно, — злегка знизала плечима Марта.

Бенедикт озирнувся на Фелікса, і той тільки зітхнув, опустивши погляд. Він не став нічого казати.

Нокс ступив уперед. Він говорив спокійно, його очі блищали холодною рішучістю:

— Нам потрібно повернутися до головного. Леон мертвий. І це був не нещасний випадок. Хтось напав на нього, як і на Талію. І навіть на Марту.

— На неї? — Кора нахилилась уперед. — Людину?

— Так, — підтвердив Нокс. — Хтось хотів її налякати. Або прибрати.

— Навіщо? — здивовано озвався Себастьян. — Що вона може?

— Те, чого не можемо ми, — злегка втомлено сказав Фелікс. — І, можливо, те, чого ні ми, ні вона не знаємо.

Марта опустила очі. В голові промайнули спогади: ґримуар, невдале побачення, трохи втоми і бажання щось зробити. Вона змінила кілька інгредієнтів у бабусиному рецепті, зачекала... і, здавалося, нічого не сталося. Аж поки не підібрала біля лавки наслідок своїх експериментів.

— Я не знаю чому, — тихо мовила вона. — Просто... я зробила щось не так.

Поки вона говорила, голос трохи тремтів, але вона не намагалася цього приховати. Їй і самій було складно зрозуміти, чому ці слова раптом стали такими важливими, ніби визнаючи це вголос, вона щось змінювала. Принаймні, для себе.

— Я теж був ціллю, — несподівано додав Себастьян. — Але на мене напали вдень. Їх було лише двоє. Моя свита встигла зреагувати.

Коти загомоніли. Сесіль припустила, що це чиясь гра, задум когось із претендентів. Бенедикт підтримав її, зиркнувши на Каспара, чия стримана реакція дратувала більше, ніж відкриті емоції.

— Прошу вас, — тихо, але твердо озвався Нокс. — Якщо ми зараз пересваримось, справжній винуватець лише потиратиме лапи.

Раптом у тиші пролунало нявчання — умовний сигнал Вітра. Фелікс, що сидів на широкому підвіконні, примружився, вдивляючись у темряву за вікном.

— Хтось прийшов. І схоже, не один...

За кілька хвилин у дверях з’явилися три постаті. Першим увійшов Трістан — кремово-рудий кіт, змучений і подряпаний, з подертим вухом. За ним, колись сірий, а зараз скоріше брудний Герман, зі скляним поглядом і тремтячими лапами. Обидва виглядали так, ніби щойно пройшли крізь бурю.

Останньою в кімнату ступила Каміла. Її шерсть була скуйовджена, а на лобі темнів слід крові. Вона не дивилася ні на кого, мовчки сіла ближче до стіни.

— Що сталося? — нарешті порушив тишу Себастьян. — Ви виглядаєте, як після битви.

Каміла спробувала щось сказати, але тільки кліпала очима і ковтала сльози.

Трістан глянув на Себастьяна, ковтнув повітря і сказав хрипко:

— На нас чотирьох напали.

— Чотирьох? — перепитав хтось із присутніх. — Вас лише троє.

Герман говорив стиха, ледь чутно:

— З нами була ще Лея. Її поранили. Дуже сильно. Ми провели її до клініки і поспішили до вас. Не знаю, чи вона витримає ніч. З нею зараз багато котів зі свити, тож навряд чи їй загрожує повторний напад.

Марта ледь стримала хвилювання, що підступило до горла. Її погляд перетнувся з Феліксовим. Вперше за вечір Фелікс виглядав розгубленим.

Ніхто не говорив. Лише десь у кутку хтось важко зітхнув.

— Це вже не окремі випадки, — тихо озвалася Талія. Це полювання.

— І хтось знає, по кого йти, — додав Себастьян.