Розділ 15: Поки всі сплять

Марта спала. Втомлена безглуздим очікуванням і уже звичним напруженням, вона все ж поступилася бажанню відпочити хоча б кілька годин. Фелікс сидів на підвіконні, де зазвичай любила лежати Бастет, і поглядав на вулицю. Хоч загалом він тримався спокійно, але зрідка його хвіст нервово сіпався. Десь збоку, в напівтемряві, сидів Нокс, схрестивши лапи. Здавалося, наче думками він деінде, але Фелікс добре знав — той не пропустить жодного звуку.

У квартирі було тихо. За вікном іноді чулося, як шурхотить колесами по асфальту запізніла машина, а всередині цокав годинник. В спальні біля Марти, згорнувшись клубочком, спокійно спала Бастет. Раптом на балконі зашурхотіло, а за мить пролунало коротке нявчання — умовний знак від Вітра, що все гаразд. Ледь чутно, але без сумніву — на балконі хтось був.

Фелікс миттю звівся, Нокс лише примружив очі. Він не надто тривожився, бо знав, що мимо Вітра, який чатував на балконі, не легко буде пройти непоміченим. Шум швидко стих, і через хвилину до вітальні ввійшла Талія, як завжди безшумно, немов була не гостею, а частиною темряви. Чорна шерсть майже зливалася зі стінами, лише очі, що блиснули в світлі вуличного ліхтаря, виказали її присутність. Вона ковзнула поглядом по кімнаті і мовчки кивнула Феліксу.

— Більш нікого немає, ти перша — тихо сказав він.

Талія нічого не відповіла, лише вмостилася у кутку, не порушуючи тиші. Та тепер уже Нокс різко звівся, як тільки побачив Талію, але зауваживши спокійну реакцію Фелікса, стримано опустився назад, схрестив лапи і вдав, що нічого не сталося. Він відвернувся, ніби очікував побачити когось ще.

Час тягнувся повільно. Нарешті, знову з балкона долинуло коротке нявчання — ще одне сповіщення від Вітра. Потому з'явилась наступна гостя. Десь у кухні ледь рипнули балконні двері, а ще за мить до вітальні обережно заглянула Кора. Її шерсть була трохи розкуйовдженою, а очі з тривогою шукали Фелікса.

— Нарешті, — видихнула вона і одразу підійшла ближче. — Все добре?

Фелікс кивнув, а Кора ще раз озирнулася навколо і нахмурилась.

— А що там шумить? — вона кивнула на коридор.

— Та це Марта, хазяйка цього дому, — знизав плечима Фелікс. — Спить. І, здається, ще й хропе.

Кора здивовано підняла брови, а потім ледь помітно всміхнулася. Напруга на мить спала, хоча й ненадовго. Вона зайняла місце поруч із Феліксом, кидаючи косі погляди на Нокса і Талію.

Знову пролунало коротке нявчання — третє за вечір. За кілька секунд у вітальні з’явився Каспар. Його хода була впевненою, а вираз морди — відсторонено-спокійний. Він кинув короткий погляд на присутніх, не затримуючись ні на кому, й злегка кивнув Феліксу.

— Сподіваюсь, я не запізнився, — мовив Каспар і вмостився біля стіни, навпроти Талії.

— Все тільки починається, — сухо відповів Нокс.

Фелікс стримано кивнув у відповідь. Кора на мить опустила погляд, приховуючи напруження. Талія не ворухнулась, проте її погляд ковзнув у бік Каспара. Вона не моргнула.

Час ішов. Вітра довго не було чути, аж поки знову не пролунало його коротке, ледь вловиме нявчання. Так він подавав сигнал, що надходить ще один гість. Новий гість не забарився. Спершу обережно з’явився на порозі кухні, а вже тоді нерішуче переступив поріг вітальні.

Себастьян. Молодший за інших, худорлявий, із завжди трохи збентеженим виглядом. Він тримав хвіст притиснутим і озирався, ніби все ще мав намір розвернутись і втекти.

— Добрий вечір, — промимрив він. — Я… це… Мені сказали, що всі будуть тут.

— Прийшов таки, — тихо буркнув Каспар, не підводячи погляду.

Себастьян знітився ще більше, кивнув на загал і обережно вмостився трохи осторонь, намагаючись не привертати до себе уваги. Фелікс обмежився ледь помітним кивком, Кора кинула йому теплий погляд, а Талія навіть не поворухнулась.

Знову сигнал від Вітра. Цього разу коротке нявчання пролунавило майже одразу після появи Себастьяна. Незабаром у дверях кухні з’явилася ще одна постать — Сесіль. Її хода була граційною, майже демонстративно повільною, наче вона прийшла не на збори, а на показ мод. За нею, мов тінь, слідував Бенедикт — високий, кремезний кіт із поглядом, що ковзав кімнатою без емоцій.

Сесіль не одразу заговорила. Вона повільно оглядала кімнату, ковзаючи поглядом по постатях у півтемряві. На мить затрималась на Талії, а потім перевела погляд на Фелікса. Коротко оглянувши всіх, Сесіль, задерши хвоста, вмостилася на кріслі.

— І це все? — промовила вона, майже байдуже.

— Ще не всі прибули, — відповів Фелікс.

— Принаймні, ті, хто здатен дістатися сюди, — додав Нокс, не дивлячись у її бік.

Бенедикт не сів, лише став біля стіни позаду неї, вочевидь не плануючи брати участь у розмові. Сесіль кивнула, ніби це саме те, на що вона й розраховувала.

Протягом наступних хвилин ніхто більше не з’являвся. Напруга, яка вже встигла трохи знизитися, знову повільно почала наростати. Всі ніби чекали, хто заговорить першим — і чи варто взагалі починати без інших.

Кора нахилилася ближче до Фелікса й прошепотіла:

— Думаєш, це всі?

Фелікс ледь знизав плечима. Він не знав чому більшість не прийшли — не міг сказати напевне. Дехто, можливо, знехтував зустріччю. Дехто не встиг. А хтось, можливо, уже нікуди й не встигне.