Розділ 14: Тривожна звістка

У дверях стояла кішка. Її темний застиглий силует чітко вимальовувався на тлі сірого коридору. Та варто було придивитися, як у витягнутих лапах і притиснутому до підлоги хвості читалося стримуване напруження. Кішка склала передні лапи й схилила голову. М’яко, але впевнено вона промовила:

— Перш за все, маю вибачитися за той... невдалий напад. — Її голос лишався спокійним, але погляд пильно стежив за Мартою. — Якщо не заперечуєш, цього разу увійду з дозволу.

Марта здивовано поглянула на неї. Кілька секунд вагалася, але кивнула, відступаючи вглиб кімнати.

— Прошу.

Талія ступила на поріг, не забуваючи тримати хвіст опущеним, демонструючи, що не має наміру виявляти агресії.

— Я — Талія, — нарешті представилася кішка.

Марта склала руки на грудях, на мить спохмурнівши. Її ім’я було знайоме — саме його Нокс згадував серед тих, хто стояв за нічним нападом.

— Ви прийшли до?.. — вона кинула напружений погляд на Фелікса, вирішивши, що, певно, кішка прийшла саме до нього.

Талія ледь помітно хитнула головою.

— Ні, до тебе. Фелікс уже розповів, що ти стала причиною того, що ми опинилися у цьому світі. І, судячи з того, що на тебе вже напали, інші теж це зрозуміли. Я не знаю, що саме робить тебе важливою, але ти мене зацікавила. Ігнорувати тебе — означає діяти наосліп.

Марта стисло кивнула, відчуваючи, як усередині холодком пробігає тривога.

Талія продовжила:

— Я не довіряю Феліксу. І впевнена, що він не довіряє мені. Але загроза... — вона зробила паузу, зиркнувши на Фелікса. — Вона серйозна. Ми ще не знаємо, звідки вона. Проте вже зрозуміло, що самі ми можемо не впоратися.

— І що ви пропонуєте? — Марта трохи насупилася.

— Об’єднати зусилля. Хоча б частково. Можливо, не з усіма. Але знайти кількох надійних союзників серед претендентів.

Марта злегка знизала плечима.

— О, знову про союзників, — буркнула Марта. — Видно, що ви родичі.

Талія не образилася. Вона лише повела вухом, спокійно відповідаючи:

— Це природно. У нас з Феліксом однакова освіта й виховання. Один батько — одні й ті самі уроки.

— Судячи з результату, не надто хороший викладач, — сухо відказала Марта.

Талія не відповіла на це, лише мовчки повернула голову вбік, уважно прислухаючись. Її вуха сіпнулися.

— Ще хтось іде, — спокійно сказала вона, хоча в її голосі прозвучала легка настороженість.

Не встигла Марта запитати, що саме Талія почула, як двері, залишені прочиненими, обережно штовхнула лапа, й усередину прослизнув ще один кіт. Його постать одразу здалася Марті дещо знайомою. Мабуть, через те, що він нагадував Фелікса, хоча й був старшим та мав іншу ходу.

— Каспар, — упізнав його Фелікс і відразу насторожився.

Кіт коротко кивнув і одразу перейшов до справи:

— Перепрошую за вторгнення без запрошення. Але час не чекає.

Каспар оглянув кімнату, зупинив погляд на Талії, а потім на Марті.

— Маю звістку, яка стосується нас усіх. — Він зробив коротку паузу. — Леона більше немає.

У кімнаті запала важка тиша.

Фелікс напружився, його вуха нервово сіпнулися. Він відвів погляд, але лапи зрадливо здригнулися.

Талія широко розплющила очі, на мить втратила звичну стриманість. Її хвіст нервово сіпнувся, а подих став глибшим.

— Як? — тихо спитала вона. — Хто?

— Це сталося вночі, — зітхнув Каспар. — Слідів небагато, але вони мені знайомі. Такі самі, як і після нападу на тебе, — він кивнув у бік Марти.

Марту охопив холод, але ще більше здивувало те, як буденно Каспар згадав про напад на неї. Звідки йому про це відомо?

— Звідки ви дізналися про цей напад? — здивовано перепитала вона.

Каспар ледь повів вухом.

— Нокс повідомив мені. Вважав, що я маю про це знати.

Марта спробувала зібратися, але відчувала, що ситуація стає дедалі заплутанішою. Усі ці коти, їхні слова й дії виглядали частиною гри, правил якої вона досі не зрозуміла.

— Вибачте, — не стрималася вона, — але ж ви самі вели війну проти Леона. І тепер раптом так це сприймаєте?

Талія зітхнула, обвівши поглядом кімнату.

— Війна? — її голос звучав майже поблажливо. — Ніхто з нас не прагнув смерті Леона. Це не війна в звичному розумінні. Швидше — боротьба за визнання першого серед рівних.

Фелікс опустив вуха й тихо додав:

— Ми ж коти, а не люди. Ми змагаємось, сперечаємось, інтригуємо. Але не вбиваємо одне одного заради престолу.

Марта здалося, що в його голосі чулася образа. Вона раптом усвідомила, що, можливо, судила про них занадто по-людськи.

Талія тяжко зітхнула, нервово виляючи кінчиком хвоста.

— Виходить, у нас залишилося обмаль часу.