Розділ 13: Повернення додому

Промінь ранкового світла ковзнув по білій стелі палати. Марта лежала нерухомо, втупившись у тріщинку в кутку, ніби намагалася вгадати, якою буде її нова реальність після виписки.

До палати увійшла лікарка з папкою в руках.

— Ваші аналізи в нормі. Можете йти додому. Вам потрібна виписка для роботи? — запитала вона м’яко.

Марта трохи розгубилася.

— Я... наразі не працюю, — відповіла тихо.

— Зрозуміло. — Лікарка кивнула. — Тоді підпишіть тут, і ви вільні.

Поки Марта збирала речі, вона не могла позбутися відчуття, що лікарня, попри всі дивні події, була певною мірою безпечним місцем.

Дорогою додому тривога тільки посилилася. Кожен звук здавався підозрілим. Шурхіт листя — ніби кроки за спиною. Випадковий гавкіт собаки — наче попередження. Навіть знайомий перехід через парк тепер виглядав не як затишна стежка, а як пастка. Марта постійно озиралася, стискаючи пальцями ремінець сумки так, що побіліли кісточки. Але вона прагнула додому, хоча б для того, щоб побачити, чи лишилося щось незмінним.

Щойно вона підійшла до свого будинку, як почула знайомі голоси сусідок, що долинали з-за рогу.

— Сама винна, — промовила одна. — Понабирала котів, а тепер ще й людей лякає. Он і до лікарні потрапила.

— Ми вже думали викликати когось, — додала інша. — Хто зна, що там у неї коїться.

Марта зупинилася, кожне їхнє слово боляче впивалося, наче тонкі голки, у серце. Зібравши залишки спокою, Марта вдихнула глибше й вийшла з-за рогу, наче випадково опинилася поряд.

— Добрий день, — чемно привіталася вона.

Сусідки одразу ж повернулися до неї з посмішками.

— Ой, Марточко, ти вже вдома! Як ти? Ми так хвилювалися! — защебетали в один голос.

Марта кивнула й, не втримавши гіркої посмішки, пройшла повз. На сходах вона ледь помітно пригнула голову й прискорила крок, щоб ніхто не побачив, як у неї тремтять руки. Сусідські слова ще довго дзвеніли в голові.

Квартира зустріла її дивною тишею. Навіть теплий промінь сонця, що впав крізь вікно, не розвіяв важкості, яка осіла в кімнаті.

Бастет першою підійшла до Марти. Вона майже кинулася до неї, ніжно потерлася головою об руку, голосно замуркотіла, а потім, ніби зрозумівши, що не слід бути надто настирливою, відступила на крок, уважно вдивляючись у Марту. У її погляді змішувалися занепокоєння, полегшення й радість. Решта котів трималася осторонь, опустивши голови та відвертаючи погляди, наче їм було соромно. Здавалося, вони відчували провину за те, що трапилося.

Марта повільно обвела поглядом кімнату. Здавалося, що кожен куточок пам’ятає той нічний напад. Відчуття тривоги не відпускало.

Вона дістала баночку мазі, залишену Максимом, і почала обережно змащувати подряпини. Рани затягувалися неймовірно швидко. Розглядаючи баночку, Марта не знайшла на ній жодного напису чи позначки.

— Що ж це за мазь така?.. — прошепотіла вона, вдивляючись у баночку.

Коли Марта нарешті відвела погляд від баночки, помітила Фелікса, що стояв біля дверей, напівсхований у тіні. Його вуха нервово сіпалися, а погляд ковзав по підлозі, уникаючи мартиних очей. Кіт виглядав занепокоєним: вуха напружено підняті, хвіст сіпався. Здавалося, він давно вже стояв тут, але не наважувався заговорити. Він виглядав так, ніби вже певний час намагався зібратись із думками.

— Марто... — нарешті промовив він, але не встиг продовжити, бо в коридорі раптово пролунав дзвінок у двері. Фелікс здригнувся й відступив на кілька кроків.

У дверях стояла незнайома кішка з впевненою поставою й зосередженим поглядом.

— Ти вже вдома, — сказала вона спокійно, наче знала Марту. — Нам треба поговорити.