Розділ 12: Місячна роса

Зранку повітря в квартирі все ще залишалося важким, наче накинута на плечі ковдра. Марта сиділа на кухні, загорнувшись у теплу кофту, і повільно крутила в руках чашку. Чай давно охолов, але вона не поспішала його виливати. Світло ранкового сонця ковзало по запітнілому склу, розмиваючи силуети дерев.

Її не відпускала думка: навіщо йти до клініки? Що вона там скаже Максиму? І що робити, якщо він справді причетний? Страх переплітався з відчуттям обов’язку. Це треба було зробити, хоч би якою була відповідь.

Перед виходом Марта зайшла до кімнати. Коти лежали, вдаючи, що сплять. Ні слова, ні прощального муркотіння.

— Добре, — прошепотіла Марта. — Мовчіть.

У дверях вона вже зібралася переступити поріг, як помітила, що Бастет ледь-ледь, майже непомітно, провела лапою по підлозі. Це був несміливий, невпевнений жест — ніби кішка хотіла її зупинити, та не наважилась. І це зворушило Марту сильніше за будь-яке слово.

Вулиці зустріли Марту тишею й холодом. Опале осіннє листя кружляло під ногами, шурхотіло, наче стиха шепотілося. Місто здавалося чужим, мовби ще не встигло оговтатися від ночі.

У вузькому провулку, де завжди пахло вологою цвіллю, щось шерехнуло в темряві. Мить — і з тіні вистрибнули коти. Їхні очі горіли, шерсть стояла дибки. Марта відсахнулась, та вони оточили її. Неорганізовано, але з дикою люттю.

Марта намагалася відбиватися сумкою, проте коти тиснули з усіх боків. Шипіння, гарчання, клацання зубів — усе зливалося в моторошний шум. Її збили з ніг. Марта, затиснувшись у клубок, відчувала, як кігті й ікла рвуть одяг і залишають криваві сліди на шкірі.

Раптом пролунав людський крик, і нападники миттю зникли, залишивши її в тиші та холоді. Марта залишилася лежати, стискаючи пальцями холодний асфальт.

Коли вона розплющила очі, стіни лікарняної палати здалися неприродно білими. Усе тіло пекло, голова паморочилася. За ширмою лікарі щось обговорювали, переглядали документи, тихо перемовлялися про результати обстеження, час від часу кидаючи погляди в її бік. В уривках фраз Марта розчула підозру на сказ.

Минуло ще трохи часу — Марта не знала скільки, — перш ніж до палати заглянув лікар. Поглянувши на неї, він вийшов, а за кілька хвилин повернувся разом із Максимом, якого, схоже, офіційно запросили для консультації. Він тримав у руках папку й виглядав стомленим, але зібраним.

— Не хвилюйтеся, — промовив Максим. — Поки що немає підстав для занепокоєння. Жодного випадку сказу серед місцевих котів не зафіксовано.

— А не місцевих? — вирвалося в неї.

Максим здивовано зиркнув на неї.

— Не місцевих? — перепитав він. — Ви маєте на увазі безпритульних? Тут їх чимало, але їх я теж мав на увазі.

— Вибачте, — Марта спробувала повернути розмову, — а відколи ви працюєте в ветклініці, бо я наче не бачила вас там раніше?

— Недовго, — відповів він. — Після мого переведення пройшло трохи більше тижня. Чому питаєте?

Марта спробувала стримати хвилювання.

Максим на мить замовк, задумливо перегортаючи записи в папці.

— Знаєте, тут узагалі з котами останнім часом дивно. Мало того, що самі приходять до клініки, ніби знають, де шукати допомогу, так ще й самі потім зникають. І це створює купу проблем — не дуже добре, коли у тебе зникають пацієнти, навіть якщо це просто коти.

— Не такі вони й прості... — промовила вона напівголосно.

Максим примружився:

— Виглядає так, ніби ви знаєте більше, ніж кажете.

Вона відвела погляд.

Максим, повагавшись, витяг з кишені невелику баночку.

— Це допоможе, — сказав він, простягаючи їй. — Хороша мазь для загоєння подряпин і укусів. Тільки... краще не показуйте її лікарям. Вони не люблять того, що не входить до офіційного асортименту аптеки.

Марта насторожено поглянула на нього, але взяла мазь, сховавши під ковдру.

Коли двері зачинилися за Максимом, кімната знову наповнилася тишею. Марта кілька хвилин лежала, дивлячись на стелю, тримаючи в руці баночку. Її турбувала не стільки мазь, скільки те, з якою легкістю Максим передав її, не бажаючи, аби про неї дізналися інші.

Ніч у лікарні була тиха й холодна. Лише апарат за дверима в коридорі ритмічно пищав, збиваючи сон. Марта кілька разів поверталася з боку на бік, намагаючись вгамувати тривогу, аж поки в тиші не почувся знайомий шелест.

Побачивши постать на підвіконні, вона здригнулася й завмерла, вдивляючись у темряву. Лише за мить, придивившись уважніше, Марта впізнала знайому поставу.

На підвіконні сидів Нокс.

— Ти здивована? — посміхнувся він. — Сюди пробратися ще простіше, ніж до тебе додому.

Марта здригнулася й з подивом глянула на Нокса.

— Звідки ти знаєш, що я здивувалася? Тут же темно.

— Я ж кіт, — спокійно відказав Нокс. — Ми добре бачимо вночі.

Марта сіла, притримуючи перев’язану руку.

— Як ти дізнався, де мене шукати? — запитала вона, все ще не оговтавшись від його раптової появи.