Розділ 11: Сім котів і одна пательня

У квартирі панувала тиша, настільки щільна, що кожен рух здавався зайвим. Ніч за вікном застигла мовчазною завісою — ні вітру, ні звуку з вулиці, лише тінь і нерухомість. Ніби світ затамував подих.

Марта повільно перевертала на пательні шматочки курячого філе. Вона не поспішала — це був один із тих моментів, коли справа не в їжі, а в рутині, яка тримала на поверхні. Аромат смаженого м’яса розливався кухнею, спокушаючи навіть тих, хто давно вдавав, що вже наївся. Вона витерла руки об рушник і глянула в кімнату.

Нокс дрімав на спинці дивану. Бастет, згорнувшись калачиком, лежала під шафою. Їхній спокій здавався зараз крихким, мов покривало, під яким ховається щось незрозуміле.

Фелікс, як завжди, вартував на підвіконні. Іноді він там засинав, але сьогодні його очі лишались відкритими. Десь на кухні Луна вилизувала лапу після вечері. Інші або спали, або принишкли. Це був рідкісний вечір без суперечок і погроз, без підозр і розвідок. Просто затишшя. І як виявилось — перед бурею.

Перший звук був схожий на подряпину. Потім ще одна. Потім — глухе гупання. Фелікс уже стояв на лапах. Марта підняла голову й зустрілася з ним поглядом.

— Це ще хто? — озвалася Марта, напружено вдивляючись у темряву за вікном.

— Це не наші, — відповів Фелікс, не зводячи очей із силуетів.

Двері на балкон завібрували. За мить на склі з’явилися силуети. Один. Два. Більше. Вони не намагалися приховати себе, але й не рвались усередину.

— Почекаємо, — змінив тон Фелікс. — Спершу дізнаємось, чого вони хочуть.

Коти затамували подих. Вечір залишався тихим, але вже гнітючим. Лапа постукала по склу. Делікатно, навіть трохи невпевнено. І тоді Марта сказала:

— Сподіваюсь, вони прийшли з миром.

Фелікс кивнув Ноксу. Той безшумно зіскочив із дивану й розчинився в тінях, наближаючись до балкону. Марта завмерла. Було щось майже нереальне в тому, як один із силуетів підвів лапу й легко торкнувся скла знову, цього разу трохи сильніше.

— Я можу відчинити, — прошепотіла Марта.

— Обережно, — відповів Фелікс. Його голос був спокійним, але лапа напружено лежала на підвіконні.

Рука Марти лягла на ручку балконних дверей. Ще півкроку і вона відчинила. Повільно. Без різких рухів.

Повітря в кімнаті здалося холоднішим, хоча надворі не було вітру.

На порозі стояли троє. Один із них — чорний, високий, худий — зробив крок уперед. Його рухи були повільними, неагресивними, але в погляді ховалася пильність.

За ним стояли ще двоє — кремезний рудий і строката кішка з вищербленим вухом. Вони мовчали, але дихання їхнє було гучніше, ніж слід було б у такій тиші. У темряві позаду цих трьох ворушилися тіні. Ще кілька силуетів. Шепіт, важке дихання. Вони не виступали вперед, але й не розчинялися у нічній пітьмі.

— Ми шукаємо Фелікса, — сказав чорний. Голос його був хрипкий, але не ворожий. — Маємо що сказати.

У кімнаті ніхто не поворухнувся. Бастет підняла голову. Нокс з'явився з тіні й сів збоку від дверей.

— І чому ж ви не передали це через когось? — озвався Нокс. — Наша людина не зобов’язана відкривати двері кожному, хто стукає лапою.

— "Наша людина"? — перепитала Марта, і голос її став прохолоднішим. — У мене ім’я є.

Вона ще щось хотіла додати, але не встигла. Раптом рудий стрибнув уперед, цілком змінюючи тон сцени. Його лапа пролетіла просто перед мордочкою Фелікса і в ту ж мить Вітер кинувся на перехоплення. Вибух шерсті, глухе гарчання, зіткнення тіл — усе злилося в один імпульс.

— Засідка! — крикнув Нокс, уже в повітрі, м’яко приземляючись на спину чорного кота.

Кімната, де щойно панувала тиша й розливався аромат вечері, перетворилась на арену хаосу. Бастет вихопилась з-під шафи й, не вагаючись, впилася в лапу строкатої. Луна зіскочила з підвіконня, розпушена і люта.

Марта відступила до стіни, шукаючи чим би оборонитися, але раптом зойкнула, один із тих, хто досі ховався в темряві за балконом, стрибнув крізь щілину, яку залишили відчинені двері, й з розгону вп’явся їй у руку. Кігті різко дряпнули її по руці.

Ельза з’явилася майже беззвучно, немов випірнула зі стіни. Вона не нападала одразу, натомість пересікла кімнату дугою і стрибком зіштовхнула одного з нападників, що намагався добратися до Нокса.

Пірс кинувся вперед з несподіваною люттю. Він мовчав навіть у бійці, але його рухи були точні й швидкі. Один удар, другий — і ворог котиться вбік, шиплячи.

Борислав же рухався повільно, але впевнено. Його лапа зчепилася з лапою рудого, і той знову заревів. У старшого кота не було тієї сили, що колись, але досвід не зник — він рухався зосереджено, не витрачав сил дарма.

Удар за ударом, лапа за лапою. Кімната ставала все менша від натиску тіл і руху. Деякі нападники почали відступати. Один вискочив у коридор, другий спробував пробитися до балкону.

Марта, втиснувшись у кут, дихала уривчасто. Її рука горіла від болю. Але вона побачила, як один із напасників зібрався вдруге стрибнути на Бастет і жбурнула в нього пательню.

Металевий звук, короткий писк і нападник зник за меблями. Бастет озирнулася й коротко муркнула, наче знак подяки, перш ніж знову вплутатись у бій.