Розділ 10: Ті, що говорять по-своєму

На світанку балконні двері заскрипіли — хтось обережно штовхнув їх ззовні. Спершу до кімнати нечутно прослизнула Бастет, а за нею, важко йдучи, з’явився Нокс. Він мовчки пройшов повз Марту, злегка кульгаючи, і лиш тоді, вмостившись під батареєю, буркнув коротко:

— Я живий.

Марта подивилася на нього уважно, з тією спокійною пильністю, яка з’являється у людей, що вже бачили достатньо див, щоб нічому не дивуватись, навіть ранковому поверненню пошарпаного кота через балкон. Вона повільно видихнула, ніби зважуючи, чи варто щось сказати, і таки мовила:

— Але виглядаєш так, ніби довелося прориватись крізь колючі хащі. І кожного разу новим маршрутом.

— Не кущі, — буркнув Нокс, примружившись. — Тутешні коти. Вони не дуже розуміють, що таке «мирна місія», особливо якщо ти приходиш із Бастет. З кішками тут, скажімо так, поводяться… вільно.

Фелікс, який доти мовчки спостерігав за сценою з підвіконня, нарешті втрутився:

— Ти знайшов когось?

— Знайшов, — відповів Нокс, облизуючи плече. — І навіть поговорив. Точніше, я пояснював, а Бастет — передавала, як могла. Вона не говорить нашою мовою, зате чудово її розуміє, а з місцевими котами спілкується краще, ніж будь-хто з нас. Її слухали, а мене — ні. Я ж ще не навчився правильно муркотіти на їхньому діалекті.

— І що вони сказали? — наполягав Фелікс.

— Що з нами їм не по дорозі. Вони не звикли підкорятися. Ієрархії, титули, династії — це не для них. У кожного — свій куток, свій маршрут, свої правила. А ті, що живуть на вулиці, ще обережніші. Вони не довіряють чужим і звикли покладатися лише на власні лапи.

— Отже, ніякого союзу? — скривився Фелікс.

— Поки що ні. І не тільки тому.

Нокс підняв очі.

— Ми не перші прийшли до них. Хтось із «наших» уже встиг залишити перше враження. Не назвали імені, але згадували, що з тим говорити простіше: менше слів, більше дій.

Фелікс звузив очі.

— І це ще не все, так?

— Так. Їх не цікавить Ваша особа. Один із котів буквально сказав: «Та ваш котяра хоч на хвості повіситься — нам яке діло».

Марта фиркнула, але швидко прикрилася чашкою.

Фелікс ображено замовк. Нокс тільки знизав плечима.

— Але вони запевнили, що напад на принца Фелікса — не їхніх лап справа. Кажуть, що такого не планували і не потребують зайвих проблем. Але натякнули, що хтось інший міг це зробити. Ті, що пішли за незнайомцем.

— Не схоже на них, — пробурмотів Фелікс. — Це була чітка атака. Координована. А ці... ці не координуються. Навіть між собою.

Він замовк, замислено втупившись у підлогу.

— Може, це й не кіт взагалі, — нарешті мовив. — Може, за ним хтось стоїть. Людина, наприклад. А цей незнайомець — лише посередник. Знаряддя.

— Людина?.. — Марта відклала чашку й кілька секунд просто мовчки дивилася на Фелікса намагаючись збагнути, чи він говорить це серйозно. Її погляд став трохи пильнішим, мов вона намагалася прочитати підтекст між словами. Брови ледь зрушились, а в куточках рота — тінь сумніву й напруги. — Серйозно? Це звучить… ну, трохи божевільно.

Фелікс глянув на неї спокійно, без образи, але з тією самою стриманою впевненістю:

— Ще нещодавно ти не вірила, що коти можуть говорити. А тепер сперечаєшся з одним із них.

Марта нічого не відповіла. Її погляд ковзнув до полиці, де стояв бабусин гримуар. Колись він здавався просто дивним сувеніром із дитинства — тепер це була річ, яку вона уникає очима, але не думками.

Фелікс зістрибнув з підвіконня і пішов у кут, де було темніше. Нокс обережно потягнувся, відклав лапу і притих. Бастет лише повела вухом.

А Марта залишилась стояти. Не тому, що не мала куди йти, а тому, що вперше не знала, що має зробити.

Вона не відчувала себе частиною історії — та й ніколи цього не прагнула. Але історія, здається, вже вписала її в себе. Без дозволу, але з остаточним наміром.