Розділ 9: Коли коти зникають

Фелікс сидів на широкому підвіконні, уважно вдивляючись у сутінкове подвір’я. Його силует був чітко окреслений на фоні ще ясного неба, а хвіст неквапливо і ритмічно рухався зі сторони в сторону — знак, що думки в нього були далеко звідси.

Марта поставила на стіл чашку чаю і глянула на нього з недовірою.

— І куди ти цього разу? — запитала вона, схрестивши руки на грудях.

— Невелика зустріч, — відповів він без звичного пафосу. — Ще один родич. Я повернусь до вечора.

— Невелика зустріч? І саме для неї ти виглядаєш, ніби зібрався на фронт? — Марта помітила, як напружені плечі кота, здається, не розслаблялися вже кілька днів.

Фелікс нічого не відповів. Його погляд був напружено зосередженим на темній алеї, де між сміттєвими баками час від часу сновигали тіні.

— Ви, коти, останнім часом зникаєте так регулярно, ніби це ваше улюблене хобі. — буркнула Марта. — Я вже навіть не питаю, з ким саме ти збираєшся говорити. Все одно не скажеш.

— Це не тому, що не довіряю, — м’яко сказав Фелікс. — Просто ти й так втягнута більше, ніж варто було б. Якщо щось піде не так, краще, щоб ти нічого не знала.

— Ох, як благородно... — Вона скривилася з іронією. — Я вже навіть починаю думати, що ти мені родич.

Фелікс легенько всміхнувся — очима, не мордочкою.

— Я повернусь, — тихо кинув він, стрибнув з підвіконня і майже нечутно прослизнув до дверей. — Якщо щось — Нокс знатиме, де мене шукати.

Марта кивнула, але всередині щось болісно стислося. Цього разу в голосі Фелікса не було жодної нотки показної впевненості. І це тривожило її більше за все.

Після того як за Феліксом зачинилися двері, з темного кутка вітальні виринув Нокс. Він лише кивнув Марті і, не чекаючи запитань, почав зосереджено вилизувати лапу.

— Ти не йдеш з ним? — поцікавилась вона, підійшовши ближче.

— Ні. Так буде безпечніше. Один кіт не викликає підозри. І швидше рухається. — Нокс трохи нахилив голову. — А якщо все піде не так, ми мусимо мати кого, хто знатиме, де шукати.

— Звучить... оптимістично, — зітхнула Марта.

Години тягнулися мов густа смола. Марта спочатку намагалася зайняти себе дрібницями — миттям чашок, складанням рушників, перегортанням книжки, яку все одно не читала. Проте коли настали сутінки, а Фелікс усе не з’являвся, її неспокій перетворився на тривожне передчуття.

Нокс сидів біля вікна і не зводив очей із темного подвір’я. Його хвіст лежав рівно, але вухо раз по раз смикалося від кожного далекого шереху.

— Він мав бути тут ще годину тому, — тихо сказала Марта.

— Так, — коротко відповів Нокс. Більше нічого він не додав, але в його очах з’явилась тінь напруження.

До ночі квартира перетворилася на вулик неспокою. Більшість котів мовчали, але напруга висіла в повітрі, немов електричний розряд перед грозою. Навіть ті, хто зазвичай хропів на подушках чи крутився біля холодильника, тепер сиділи насторожено, прислухаючись до найменших звуків за вікном.

Бастет зайняла позицію на підвіконні, мов статуя. Її очі не кліпали, а хвіст завмер, що для неї було зовсім нетипово. Марта кілька разів кидала на неї погляд, очікуючи звичної демонстрації зверхності або хоч якогось показового позіхання. Але Бастет залишалась нерухомою, і це було тривожним знаком для Марти.

— Чекати більше не можна, — буркнув Нокс і зник у темному коридорі, звідки за кілька хвилин виринули два мовчазні коти. Вони отримали короткі інструкції й один за одним стрибнули у відкрите вікно, розчиняючись у нічних тінях.

Марта нічого не питала. Вона вже звикла до того, що багато речей у цьому котячому королівстві відбувається мовчки.

Минула майже година тривожного очікування, квартира застигла в настороженій тиші. Більшість котів зберігали мовчання. Нокс прислухався до темряви, раз по раз підходячи до вікна і відходячи назад.

Марта вже зібралася щось сказати, можливо, знову спитати про час — коли зненацька щось зашурхотіло за вікном. Усі миттєво завмерли. Легкий зойк прорізав тишу, і Бастет першою підскочила, за нею інші коти. Дверцята на балкон розчинились, і до кімнати майже впав Фелікс — подряпаний, з розірваним вухом, брудний. За ним кульгав його розвідник. Обидва ледве трималися на лапах.

Марта зойкнула і підбігла з рушником.

— Що сталося?!

— Засідка, — прохрипів Фелікс, коли Марта почала обережно витирати з його шерсті бруд і засохлу кров. — Я ще не дійшов до місця, як з усіх боків вискочили місцеві. Не схожі на вуличну зграю. Вони чекали.

— Ти їх упізнав? — Нокс нахилився ближче.

— Ні. Але деякі з них рухались надто злагоджено, надто синхронно. Наче ними керували не окремі інстинкти, а єдиний розум. — Фелікс замовк, втупившись у підлогу, ніби побачене щойно знову поставало перед ним. Його вуса тремтіли, лапи напружилися. — Це виглядало лячно й неправильно.

— Тебе хтось переслідував після втечі?

— Я сам не знав, куди біг. Лише завдяки розвіднику вибрався. Він мене вивів, коли я вже ледве тримався на лапах.

Нокс мовчки підійшов до вікна, де щойно зникли тіні побратимів, і на мить завмер.