Розділ 7: Сторонні погляди та нові надії

Фелікс сидів на шафі біля вхідних дверей і напружено вилизував лапу. Нокс, більш зібраний і мовчазний, повільно ходив колами по кімнаті, глибоко занурений у думки та намагаючись спланувати найбезпечніший маршрут до місця проведення майбутніх переговорів. Інші коти — Вітер, Ельза, Борислав, Луна та Пірс — влаштувалися в різних куточках квартири: хтось дрімав на дивані, хтось уважно виглядав із вікна, стежачи за двором.

— Ми не можемо ризикувати, — буркнув Нокс. — Якщо хтось іще стежить за пересуваннями спадкоємців, треба бути обережними.

— Звісно, — зітхнув Фелікс, — але й зволікати більше не можна. Каспар — наш шанс.

Фелікс легко стрибнув на підлогу і зупинився біля кухонного підвіконня, з цікавістю дивлячись на Бастет.

— Ти не хочеш приєднатися? — обережно запитав він.

Бастет ліниво підняла голову, глянула на нього з абсолютною байдужістю і демонстративно позіхнула, повернувшись до вікна.

— Вибач, друже, її Величність має важливіші справи, — іронічно зауважила Марта, з’являючись із кухні з рюкзаком через плече. — Я піду в магазин. Намагайтеся тут нічого не розгромити, поки мене немає.

— Не хвилюйся, ми будемо дуже зайняті переговорами, — впевнено відповів Фелікс. — Але якщо нас довго не буде, можеш починати хвилюватися.

— Та я вже давно постійно хвилююсь, — зітхнула Марта, махнувши рукою, і вийшла з квартири.

На вулиці світило сонце, повітря все ще було теплим, але в ньому вже відчувалося дихання осені, коли прохолодний вітер підіймав перші палі листочки. Марта йшла знайомою стежкою до найближчого супермаркету, насолоджуючись відносним спокоєм. Але лише до того моменту, поки з-за рогу не з’явився Олексій Іванович — сухорлявий дідусь із першого поверху, відомий своєю любов’ю до спостережень за всіма в під’їзді.

— Доброго дня, пані Марто, — сказав він, притримуючи велосипед. — Ви, здається, дуже любите котів, так?

— Доброго, — обережно відповіла вона. — Ну… так. А що?

— Та нічого, нічого, — хитро прищурився він. — Просто тепер їх якось особливо багато у дворі. Як на мене — навіть забагато. Та й усі якісь дивні. Один он у сміттєвому баку шипів на мене — ну це ж не нормально, правда?

— Може, ви просто йому не сподобались, — з усмішкою припустила Марта.

— Я б на вашому місці не жартував, — насуплено сказав дідусь, поправив окуляри, сів на велосипед і поїхав далі, навіть не попрощавшись.

Марта зітхнула й рушила далі, намагаючись скинути з себе неприємний осад. Але вже на зворотному шляху її зупинила пані Валентина — сусідка з шостого поверху, вічно заклопотана і завжди чемна.

— Ой, Марто, добрий день! — злегка нервово усміхнулася вона. — Ви не знаєте, що там коїться з тими котами? Я, звісно, не проти тварин, але їх стало так багато… і вони якось поводяться дивно. Це, певно, хтось їх підгодовує?

— Не знаю, — ухилилася від відповіді Марта. — Можливо. Осінь же — коти шукають, де тепліше.

— Ну так, осінь… — повторила пані Валентина, але вигляд у неї був стурбований. — Просто… ну, щоб нічого не сталося. Ви ж знаєте, як у нашому будинку люди можуть перебільшувати.

— Авжеж, — сухо усміхнулася Марта і поспішила додому.

У квартирі її зустріла Бастет, яка окупувала центр дивана, злегка перевернувшись на спину й не зважаючи ні на що у світі.

— Добре тобі, — пробурмотіла Марта. — Ніхто не підозрює, не ставить запитань…

Вона поставила пакети на кухню, увімкнула чайник і вже сідала з чашкою, коли пролунав знайомий звук — замок клацнув, двері прочинилися, і в кімнату увійшли Фелікс і Нокс. Слідом за ними до квартири тихо прослизнули інші коти, які одразу ж зайняли свої улюблені місця, очікуючи на подальші вказівки.

— Усе пройшло чудово, — одразу сказав Фелікс, гордо переступаючи поріг. — Каспар погодився.

— Він готовий до союзу? — перепитала Марта, не приховуючи здивування.

— Ба більше, — втрутився Нокс, — він каже, що чув про інших, хто також готовий до переговорів. Здається, хтось уже втомився від цього хаосу так само, як і ми.

Фелікс поважно кивнув.

— Це може змінити все. Ми більше не самотні.

— Я вже не знаю, чи це добре, — пробурмотіла Марта, але в її голосі з’явилася обережна надія.

Вони сиділи в напруженій тиші, обдумуючи почуте. Тільки-но Марта встигла зробити ковток чаю, як тишу несподівано порушив глухий, настирливий стукіт у двері. Фелікс миттєво випростався, шерсть на спині трохи настовбурчилася, а Нокс із гострою уважністю втупився в двері, ніби міг зазирнути крізь них.

Марта підвела брови.

— Ви когось чекали?

Коти мовчали.

Стук повторився.