Розділ 3: Від сюрпризу до співмешканця — один діалог

Марта зручно вмостилася за кухонним столом, обхопивши руками чашку гарячої кави, і вчергове перевіряла оголошення про знайденого кота. Жодної відповіді. Вона машинально оновила сторінку, зробила ковток кави, насолоджуючись її теплом, і вже збиралася закрити вкладку, коли почула голос:

— Марна справа.

Вона навіть не одразу звернула на це увагу.

— Мабуть, — пробурмотіла вона, натискаючи кнопку блокування екрану. Але потім завмерла.

У квартирі, окрім неї та двох котів, нікого не було. Повільно, без різких рухів, Марта повернула голову й оглянула кімнату. Порожньо.

Вона напружено прислухалася. Хтось пробрався до її квартири? Грабіжник? Переслідувач? Якийсь маніяк, що проник у дім і зараз, можливо, спостерігає за нею?

Її рука потягнулася до першого, що трапилося під руку — дерев’яної ложки. Стиснувши її, ніби це був справжній меч, вона повільно встала. Серце гупало в грудях. Марта обережно рушила в напрямку коридору, визираючи з-за рогу, щоб перевірити, чи ніхто не ховається біля вхідних дверей. Потім вона навшпиньки підкралася до шафи, різко її розчинила і… нічого. Порожньо. Вона вже почала переконувати себе, що просто уявила голос, коли раптом позаду пролунав спокійний, іронічний голос:

— Геній самооборони.

Марта підстрибнула, мало не впустивши свою "зброю". Вона швидко розвернулася, притискаючи ложку до грудей, ніби це був кинджал.

— Хто тут?! — крикнула вона, намагаючись надати голосу твердості.

— Не знаю, кого ти шукаєш, але з ложкою в руках ти виглядаєш… загрозливо.

Марта швидко обвела кімнату поглядом, намагаючись знайти джерело звуку. Двері були зачинені. Вікна — теж. Відчуття, що вона божеволіє, поступово наростало.

— Це сон… або я таки допилася до слухових галюцинацій, — прошепотіла вона.

— Або ти просто рідко стикаєшся з балакучими котами.

Марта повільно опустила ложку і повернула голову в бік дивана, де на подушці лежав кіт. Кіт, який спокійно дивився на неї. Кіт, який… щойно розмовляв.

Вона кліпнула.

— Ні. — Вона струснула головою. — Такого не може бути.

— А ось і може, — відповів він.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Марта моргнула ще раз. Потім глибоко вдихнула і видихнула. Потім ущипнула себе.

— Добре, може, я все ж таки сплю. Або це наслідки моїх… експериментів.

Кіт уважно подивився на неї:

— Яких експериментів?

— Ніяких! Забудь, — швидко відповіла Марта, вирішивши не розголошувати подробиці. — Але це не пояснює, чому ти раптом заговорив.

Кіт грайливо вигнув спину, потягнувся і відповів:

— Дозволь представитися. Мене звати Фелікс. І я тут… скажімо так, не за власним бажанням.

Марта присіла на край стільця.

— Не за власним бажанням? — перепитала вона, намагаючись зрозуміти, чи справді вона зараз говорить з котом, чи це якась дуже правдоподібна галюцинація.

Фелікс зітхнув і склав лапи перед собою, наче готувався до серйозної розмови.

— Кілька днів тому я потрапив сюди з іншого… — Фелікс замовк, задумливо звівши погляд до стелі. Було видно, що він ретельно зважує кожен варіант, намагаючись підібрати найбільш відповідне слово. Кілька разів він ледь відкривав рота, але одразу ж передумував, ніби всі варіанти здавалися йому надто невдалими. Нарешті, після короткої паузи, він промовив повільно, зважуючи кожне слово: — Місця. Ну, назвімо це так. Там я мав певний статус, повагу. Скажімо так, був особою з титулом.

Марта звела брови:

— Особою з титулом? Ну, наприклад, котячий барон?

— Ображаєш? Барон? Я принц, — Фелікс підняв голову з таким виглядом, ніби його величність щойно зазнала страшної образи. — Але тут, схоже, про мене ніхто й гадки не має.

Марта з недовірою дивилася на нього.

— А ти очікував, що місцеві коти тебе слухатимуться?

Фелікс помітно насупився, його вуха ледь помітно сіпнулися, ніби він образився на саму ідею неповаги до своєї персони.

— Було б приємно… — Фелікс махнув хвостом і зітхнув. — Але навіть мій власний почет припинив слухатися.

— Тобто, ти тут не єдиний такий??

— Я єдиний і неповторний. Але невелика свита за мною теж якось притяглася.

— Невелика?

— Сотня чи дві. Точно не рахував.

— Ну так, зовсім мало, — саркастично відповіла Марта.

Фелікс вдоволено підняв підборіддя, ніби ця цифра була доказом його важливості, а потім примружив очі й серйозно продовжив:

— Більшість із них розбіглася, щойно ми опинилися тут. Вони чомусь вирішили, що тут я вже не принц, а просто якийсь звичайний кіт.

Марта зітхнула і потерла скроні.

— Ну добре. А чому ти тут? Як ти тут опинився?