Розділ 2: Тимчасовий квартирант

Осінній вечір сипав на тротуари золотаве листя, вітер ганяв його вулицями, і Марта, кутаючись у пальто, поспішала додому. Вона вже майже забула про той дивний ритуал, який провела кілька днів тому, вважаючи його звичайним п’яним жартом. Проте доля мала свої плани.

На розі своєї вулиці вона помітила темну грудочку, що лежала біля старої лавки. Спершу здалося, що це просто шматок брудної тканини, але потім грудочка ворухнулася. Марта зупинилася. Кіт. Худий, побитий, його шерсть злиплася від бруду, а одне око було заплющене.

— Ой, малий, що ж з тобою сталося… — вона нахилилася, обережно простягнула руку. Кіт ледь поворухнув вухом, визнаючи її присутність, але сил реагувати у нього не було.

Марта вагаючись оглянула його. Побитий вусатий воїн, занадто виснажений, щоб навіть чинити опір. Він виглядав так, ніби провів життя в боротьбі — і останнім часом явно програвав.

— Ну вже, маленький, тримайся… — пробурмотіла вона, акуратно беручи його на руки.

Кіт був напрочуд легким, наче тінь. Його тіло тремтіло, а хвіст мляво звисав. Він не намагався вирватися, не шипів, просто довірливо пригорнувся, занадто знесилений для іншої реакції.

Бастет зустріла їх із вкрай невдоволеним виглядом. Вона демонстративно сіла на підвіконня і почала методично вилизувати лапу, явно натякаючи: "Що це ще за вуличний волоцюга?"

— Бась, знайомся. Це… новий квартирант? — Марта зітхнула, несучи кота в кімнату. — Ну добре, статус у нього поки що тимчасовий.

Вона постелила тимчасовому квартиранту стару ковдру біля обігрівача, принесла миску теплої води та трохи курячого бульйону. Кіт ледь помітно поворухнув носом, потім, ніби з величезними зусиллями, підняв голову й обережно лизнув воду. Він повільно втягував рідину язиком, наче смакував кожну краплю. Потім тремтливо потягнувся до миски з бульйоном, понюхав і після кількох секунд роздумів обережно лизнув кілька разів. Його вуса сіпнулися, а він сам глибоко зітхнув, ніби мандрівник, що вперше за довгий час скуштував теплої їжі.

Марта сіла поруч, підібгавши ноги, і спостерігала.

— От і добре. Відпочивай, друже. Але завтра ми підемо до ветеринара. Думаю, тобі потрібна справжня допомога.

Наступного дня вона віднесла кота до ветеринарної клініки. Лікар уважно оглянув його, обробив рани, перевірив наявність переломів і сказав, що головне — це спокій, тепло і хороше харчування. Марта отримала список рекомендацій і, зітхнувши з полегшенням, понесла його додому.

Наступні дні минали у догляді та спокої. Марта також зробила кілька фотографій кота і розмістила оголошення в інтернеті, сподіваючись знайти його господарів. Проте жодних відгуків не було, тож вона вирішила, що він або бездомний, або його просто ніхто не шукає. Вона регулярно приносила коту воду, їжу, обережно чистила його шерсть від бруду. Спершу він тільки спав, іноді втомлено розплющуючи очі, але поступово почав вставати, ходити квартирою, хоч і невпевнено, зупиняючись після кількох кроків, щоб відпочити. Бастет все ще тримала дистанцію, хоча інколи зупинялася біля нього і спостерігала з явно оцінюючим поглядом.

Коли Марта ввечері сідала читати, кіт лежав неподалік, спостерігаючи за нею настороженим поглядом. Він більше не виглядав зовсім безпомічним, але тримав дистанцію, ніби все ще намагався зрозуміти, чи можна їй довіряти. Марта не наполягала. Просто дозволяла йому звикнути до своєї присутності. Іноді їй здавалося, що він розмірковує про щось надзвичайно важливе, але що саме коїлося в котячій голові, залишалося загадкою.