Розділ 8. Коли очі заплющені

Наступні кілька днів минули в абсолютній тиші. Мене ніхто не займав, не навідував, не викликав, не вимагав моєї присутності будь-де. Тож я просто приходила до тями в своїх покоях, чітко розуміючи, що зараз поки ще не готова показуватися комусь на очі, розмовляти хоч із кимось.

Трохи заспокоївшись після тортур, я провалилась в сон. А коли прокинулась, Левіора поруч вже не було. Здавалося, що мені просто наснилося, ніби він ридав навколішки біля мого ліжка, так нестямно тримаючи мене за руки.

Натомість біля мого ліжка сидів Ал. І щойно я розплющила очі — підхопився зі стільця та запропонував мені води. Спитав, чи я не голодна. Спершу хотіла відмовитись від їжі, але за хвилину зрозуміла, що справді до нестями хочу їсти, тож він пішов віддати розпорядження, і невдовзі повернувся з тацею гарячого супу, який я буквально залпом випила, вареним м’ясом, приготованими на пару овочами та фруктами. Ці страви виявились достатньо ситними, аби я наїлася, і в той же час в шлунку, який тільки нещодавно крутило від стресу та больового шоку, не відчувалось дискомфорту.

Наївшись, я знову провалилася в сон. І лише коли прокинулася після нього — наказала Алові викликати покоївку, аби та підготувала мені ванну. Саме вона, змивши з моєї шкіри липкий піт, остаточно допомогла більш-менш прийти до тями.

Проте мені все одно було нестерпно. Я все одно почувалась гілкою, переламаною навпіл.

А що найгірше, я все одно продовжувала кохати Балізара.

Цікаво, чи жили б в мені ці начаровані почуття, якби моїм катам все ж вдалося б покатувати довше і таки позбавити мене здорового ґлузду? Може, тоді б вони нарешті зникли? Або ж навпаки — лишилися б єдиним, що я здатна була відчувати, окрім болю?

— Ваша високосте, дозвольте, — несміливий голос покоївки вивів мене із заціпеніння.

— Що сталося?

— Нічого особливого, моя пані, — делікатно заговорила тендітна дівчина з блакитною шкірою та маленькими оленячими ріжками, які вінком переплетених гілок оплітали її голову зі срібним волоссям. — Просто ваш людський слуга на дечому дуже сильно наполягав, і я насмілилась піти йому назустріч та запитати у вас.

— Тобто?

— Він сьогодні приніс оце, — сказала вона, показавши мені велику пляшечку з темного скла. — Сказав, що взяв на себе сміливість замовити для вас цей відвар для ванної в однієї відомої відьмим-травниці. Як він пояснив — аби ви трохи розслабилися та відчули себе краще. Я, звісно, одразу сказала йому, щоб не вигадував дурні, але цей людський чоловік наполягав, тож я пообіцяла запитати у вас.

— Цікаво, — я задумливо насупила брови і жестом наказала покоївці піднести до мого обличчя відкупорену пляшечку. Якби мова йшла про когось іншого, я б не стала ризикувати, вдихаючи невідоме зілля. Однак Ал був моїм слугою, якого я надійно зачарувала, тож він не міг підсунути отруту, чи будь-що, що могло б нашкодити мені.

На диво трав’янистий аромат виявився надзвичайно приємним. Ба більше, коли я його вдихнула, всередині й справді неначе… щось приємно затріпотіло?

— Моя принцесо?

— Знаєш, а й справді, зроби-но мені із цим ванну, — розпорядилась я. Вклонившись, служниця побігла виконувати наказ.

Невдовзі гаряча ванна, від якої линули просто незрівнянні пахощі, була готова. Обережно знявши з моїх плечей невагомий халат, покоївка допомогла мені в неї сісти, і ледве вода з розчиненим зіллям торкнулася моєї шкіри, я відчула справжнє блаженство! Занурившись у неї по саму шию, я розслаблено заплющила очі. Ні, це зілля не просто мало неймовірний аромат, воно ще й пестило шкіру, неначе проникаючи під неї, змушуючи кров жвавіше бігти по венам насиченими іскринками, і разом з нею пестячи кожну клітиночку мого тіла. Крім того, ці пахощі чим далі, тим сильніше справляли заспокоювальний ефект. Ні, я не забула відразу про всі свої нещастя, не викинула з голови той жах, який пережила лічені дні тому, і не відчула себе зціленою та повністю оновленою. Але мені справді стало трохи краще. Менш… тривожно.

— Але, увійди, — наказала я достатньо голосно, щоб він мене почув із сусідньої кімнати.

Слуга не змусив себе чекати: за лічені секунди я почула, як клацнули двері ванної кімнати. І з-за вигадливої ширми, яка закривала ванну зі мною від його очей, почула:

— Так, моя принцесо. Чим можу бути корисним?

— Покоївка сказала, що ти замовив це зілля для моєї ванної.

— Саме так, пані.

— Як ти це зробив? — задумалась я, перебираючи пальцями під гарячою водою, яка приємно їх пощипувала. — Тобто, маю на увазі… у тебе ж тут немає грошей. Тобі їх просто ніхто не видає. То як ти розплатився з тією відьмою-травницею, ще й вийшов на неї? Ти ж, сподіваюсь, не вкрав його? Бо це неприпустимо для мого слуги.

— В жодному разі, моя принцесо, — запевнив Ал. — Я просто… домовився. Уклавши декілька угод, — додав він, і я почула тихий усіх в його голосі.

— Невже? — гмикнула я. — Мені здавалось, після історії з високим лордом Третього Двору ти мав би втратити будь-яке бажання укладати які завгодно угоди з нашим народом.

— Це, безумовно, було б дуже логічно. Але це трохи нудно і не завжди зручно — цілком і повністю підкорятися логіці, — проказав він жвавим тоном, від якого я, не витримавши, усміхнулась. — Тому замість того, аби відмовлятися від угод, які лишалися тут моєю єдиною доступною мені валютою, я вирішив просто бути уважнішим, коли їх укладаю. Чітко виставляти умови та зважувати умови того, з ким домовляюсь. Ретельно стежити за кожним словом в угоді, аби не лишилося жодних підводних каменів. Так, щоб отримувати чітко те, про що домовляюся, і не мати ніяких додаткових зобов’язань, які мені тишком підсунули б.