Розділ 7. Лакрімоза крику

Здавалося б, куди далі?

Але далі завжди є куди! Тому зараз я, вбрана в чорну траурну сукню та з вуаллю на обличчі, стояла посеред головного цвинтаря Ельхерну, перша в натовпі придворних на похороні коханки мого чоловіка, і слухала його скорботну промову, в якій він з вологими очима прощався із коханням свого довгого життя!

Коли фейрі з якоїсь причини помирали, гинули чи були вбиті, їхні тіла поступово перетворювалися на деревну кору, порослу мохами та квітами. Але з людьми було інакше.

Люди гнили.

Тож вже за два дні, після того, як варта закінчила оглядати її тіло, Балізар організував пишний похорон, на якому тіло, що ніколи не перетвориться на квіти, натомість квітами суцільно оточило. Це, до речі, не могло повністю перекрити нудотний запах людської смерті, який уже починав від нього линути нудотною хмарою, від якої мені ставало зле, і стоячи тут, я ледве стримувала нудоту.

Її вбрали в газову весільну сукню, якої б ця людська жінка, звісна річ, ніколи б на надягнула, якби не померла! Обличчя нафарбували так, аби вона здавалась порцеляновою лялькою. У волосся заплели квіти та кристали. Скрипалі грали тужливі мелодії неймовірної краси. А Балізар, не тямлячи себе від горя, розказував, яка ж вона була дивовижна, як сильно він її кохав, і що його серце тепер навіки мертве та буде поховане в її могилі.

Того сина, що вона йому народила, мій чоловік вирішив лишити в його апартаментах, з няньками. Бо хлопчик був іще надто малим, аби усвідомити, запам’ятати та відрефлексувати прощання з матір’ю. Однак вже достатньо дорослим, щоб зрозуміти, що щось не так, та невтішно ридати, коли тіло його матері закриють кришкою труни, опустять в яму та почнуть засипати землею.

Коли яму засипали, натовп почав розходитись. Хтось мовчки, хтось — висловивши принцові кілька додаткових коротких слів співчуття. Але сам спадкоємець Вищої корони майже ні на що не реагував. Схиливши голову, він непорушно сидів на траві біля могильного каменю та з ніжністю гладив надгробок. Так, ніби це була щока Ферчайлд. Як я знала завдяки Алові, що підслухав розмови слуг, принц замовив найкращому скульпторові Ельхерну пам’ятник з білого мармуру, який незабаром замінить цей безликий камінь. Але поки той скульптор висіче Ферчайлд, оточену хвилею чудесних квітів та пташок, доведеться почекати.

Вже звично стискаючи кулаки, я востаннє озирнулась на Балізара та пішла геть. Моїм єдиним бажанням зараз було загубитися від думок у тіні королівських садів, майже не зважаючи на свого людського слугу, який мовчки слідував за мною. Після того, що сталося, після тих моїх сліз та приниження, він нічого мені більше не казав. Я відчувала, що його погляд сильно змінився. Проте крім такої принизливої для мене жалості я бачила в ньому іще дещо. Те, чого ніяк не могла зрозуміти.

— Ваша високосте! — напружений чоловічий голос вивів мене із заціпеніння. Стрепенувшись, я озирнулась і побачила офіцера варти, який чітким кроком прямував до мене у супроводі двох підлеглих.

— Я вас слухаю, — повільно відказала я, суплячи брови. Мене охопили максимально недобрі передчуття.

— Прошу пройти за мною, — повідомив офіцер. — За наказом принца вас буде допитано по справі вбивства його фаворитки.

— Це якась нісенітниця! Мене вже допитували! — видихнула я, щосили намагаючись приховати під обуренням паніку, яка моментально накрила мене, разом зі спогадами про ту саму ніч.

«Я знаю, що це ти, Стелло. Не маю в цьому жодного сумніву і офіційно це доведу, аби домогтися для тебе найсуворішого покарання», — раз за разом пролітало в моїй пам’яті так чітко, ясно та яскраво, що здавалось, ніби Балізар говорить ці слова знову і знову.

Прокляття! Невже він справді вирішив…

— Нам наказано провести значно ретельніший допит, оскільки його високість вважає, ви можете приховувати щось, що не показав поверхневий допит одразу після інциденту, — проговорив вартовий холодно, чітко та абсолютно беземоційно. А потім тим самим тоном додав: — У разі, якщо ви ухилятиметесь від відповідей, його високість наказав застосувати до вас тортури.

Що?

Ці слова пролунали неначе відлуння, яке наздогнало мене здалеку. Моторошне, примарне, абсолютно нереальне. Ні, справді, та такого ж просто не може бути — щоб мене, законну дружину першого принца, мати його офіційного спадкоємця… піддали тортурам за наказом мого ж власного чоловіка! Просто тому, що той збожеволів від горя, і тепер просто бажає знайти винного, на якому можна буде зірвати лють!

— Благаю, скажіть, що хоч ви самі розумієте, наскільки це абсурдно! — видихнула я, притискаючи руку до серця, яке неймовірно калатало.

— Даруйте, але я не повинен чогось розуміти чи не розуміти, ваша високосте, — відповів офіцер без жодної емоції. — Я маю наказ спадкоємця вищої корони Ельхерну: допитати вас якими завгодно методами, аби ви не приховали від слідства жодної важливої інформації, та розказали все, що вам відомо. Зізналися в усьому, в чому можете зізнатися.

— Але я не здатна зізнатися в тому, чого не робила, і до чого жодним чином не причетна! — зірвалася я, трохи підвищивши голос.

— Не варто опускатись до сцен, які нижче вашої гідності, моя принцесо, — проказав офіцер, підступивши до мене на крок. — Інакше нам, боюся, доведеться вести вас до кімнати допитів у кайданах.

— Та що ж це таке? Це просто абсурд! — мене затрусило, в горлі застряг клубок.