Розділ 6. Ти завжди будеш винна в усьому

Фейрі не здатні брехати. Тому якби мене спитали, я б фізично не могла сказати, ніби ніколи, жодного разу не бажала смерті коханці мого чоловіка. Так само, як і того, що її вбивство мене надто сильно засмутило.

Проте воно мене шокувало.

Так само, як і решту присутніх на святі, хай навіть більшість із них не мали щодо людського роду особливих сентиментів.

Найперше шокувало тому, що хтось скоїв вбивство просто посеред королівських садів, під час гучного свята. Так, що цього ніхто не помітив, не почув, не здогадувався, хто вбивця. Ба більше, якщо злочинцем був хтось із людей, його пошуки можуть серйозно ускладнитися, бо ті, на відміну від нас, можуть брехати. Можуть обходити чари.

…точнісінько так, як у тій давній історії, яку високий лорд Третього Двору розповів мені незадовго до того, як пролунав крик піксі, що знайшла тіло.

Але це не може бути Лавіор. Принаймні, особисто. Адже в той час, коли Ферчайлд заманили на ту галявину та вбили, він був зі мною. Проте це співпадіння доволі моторошне.

А ще бачити на Балізара біля її тіла було страшно та боляче. Страшно та боляче дивитися, як він так побивається, оплакуючи іншу жінку. Ця картина продовжувала стояти в мене перед очима, навіть коли він врешті підвівся, і взявши Ферчейлд на руки, поніс її до замку. Геть від сотень шокованих очей, які спостерігали за кожним його рухом.

Після цього свято закінчилось, але королівська варта заборонила кому завгодно покидати територію замку. Звісно, була вірогідність, що вбивця вже давно забрався звідси, але навіть якщо так, його могли помітити, чи просто дати якісь зачіпки, що допомогли б з’ясувати, хто це зробив. Тож оголосивши про наказ принца, варта почала дописувати кожного присутнього.

З фейрі це, зрозуміло, тривало недовго: кожному ставили по кілька запитань, формулюючи їх таким чином, аби від відповіді неможливо було ухилитись чи щось приховати. Переконавшись, що допитуваний не вбивав Ферчайлд, не мав стосунку до її смерті та нічого корисного не бачив, його відпускали.

З людьми — слугами і коханцями — було складніше: доводилося повністю знімати всі амулети та проводити бесіду, працюючи через їхніх господарів та патронів. Зокрема, мені довелося так витратити трохи часу, поки допитували Ала, перш ніж переконалися, що він справді був зі мною, коли я в цей самий час вела бесіду з лордом Ноксером.

На щастя мене, завдяки моєму титулу, допитали серед перших, тож не стали надовго затримувати, і я одразу попрямувала до своїх апартаментів. Де наказала Алові принести вина, поки служниці перевдягали та мили мене, готуючи до сну.

Вино, як не дивно, смакувало. Воно заспокоювало нерви, і водночас ковзало піднебінням терпко-солодким задоволенням. Збоченим, неправильним, проте я нічого не могла подіяти із тим, що отримую його від думки: її більше немає. Тієї, хто кохалася з моїм чоловіком нашої першої шлюбної ночі, поки я спала в сусідній кімнаті. Тієї, хто обскакала мене, народивши йому первістка раніше, ніж я — першого законного сина та спадкоємця. Тієї, кого він, на відміну від мене, до нестями кохав та шалено жадав.

Вона пішла. Значно раніше, ніж я сподівалася — не довелося навіть чекати, поки ця смертна постаріє.

Цікаво, хто ж зробив мені таку «послугу»? Сподіваюсь, хоча б не та, хто прагне зайняти її місце, і просто вирішила позбутися серйозної конкурентки.

Поморщившись від цієї думки, я поставила напівпорожній келих на столик та підвелася, збираючись піти до спальні…

Аж тут двері моєї вітальні розчахнулися і я, перелякавшись, скочила на ноги: до покоїв влетів Балізар. Знавіснілий, засапаний, розхристаний, з усе ще мокрими почервонілими очима та спітнілим золотавим волоссям, прилиплим до лиця.

— Ти!.. — прогарчав він, сунучи на мене. Аж тут його погляд зачепився за пляшку вина на столі і його затуманені очі шалено заблищали. — То вже й святкуєш, курво?! — закричав він і дав мені ляпас! Настільки сильного, що я одразу ж впала на підлогу. Вхопившись за щоку, завмерла… та випадково зустрілася поглядами з Алом, який стояв навпроти і дивився на ВСЕ ЦЕ виряченими очима.

Проте спадкоємця Вищої корони, звісно ж, анітрохи не хвилювало, чи дивиться на нього зараз якийсь смертний слуга.

— Це ти! Я знаю, що це ти! — закричав він, люто схилившись наді мною. Від страху, болю та образи я затремтіла, неначе листочок на вітру. — Ти вбила її! Мою Ферчайлд! Мою Призначену, мою кохану, мати мого первістка! — загорлав Балізар тій, хто була його законною дружиною та матір’ю його спадкоємця, щоб йому трясця!

Я замружилась, відчуваючи, як щоками потекли сльози. Накотило це відчуття, яке буває, коли здається, ти от-от зомлієш.

— Як ти посміла, паскудь?! Як ти тільки посміла забрати її в мене?!

— Балізаре, благаю, отямся! — відчайдушно закричала я, стискаючи кулаки. — Варта допитала мене серед перших! Я не робила цього особисто і жодним чином не причетна!..

— І ти думала, що викрутившись від кількох стандартних запитань варти, опинишся поза підозрою та зможеш щасливо жити далі? — випалив він, болісно схопивши мої вилиці пальцями. — Я знаю, що це ти, Стелло. Не маю в цьому жодного сумніву і офіційно це доведу, аби домогтися для тебе найсуворішого покарання.

— Послухай, благаю, я справді тут ні до чого! Я б ніколи не насмілилася на щось подібне…