Розділ 3. 1. - Подарунок на три роки

— Не розумію, чому таке місце, як прохід до світу людей, взагалі не охороняється? — видихнула я, розгублено озираючись на нічні вулиці, залиті яскравими вогнями.

— В цьому немає потреби, — знизав плечима Левіор. — Двері запечатані чарами. Відчинити їх здатні лише високі лорди, а також офіційні члени королівської родини. Та й саме їхнє розташування, в підземеллях замку фор Лунар — це не те місце, де може прогулюватись кожний охочий витріщака. Натомість серйозна охорона, приставлена туди, навпаки б привернула зайву увагу. Крім того, фейрі вже дуже багато століть не втручаються в справи людей та мало контактують із ними навіть інкогніто. Пересічні з нас особливо не в курсі, як цей світ людей сьогодні виглядає.

— Тим не менш, цієї ночі ви чомусь вирішили привести мене сюди.

— Саме так, Вишенько, — грайливо підморгнув чоловік, тягнучи мене за собою.

— І як я логічно припускаю, прохід під замком фор Лунар не єдиний?

— Знову правильно, — шепнув він, за руку тягнучи мене до будівлі, на якій я прочитала: «Підземний паркінг». На щастя будучи фейрі, у чиїх жилах текла магія із серця самої Богині, я могла без жодних проблем розуміти будь-які мови, а носії цих мов вільно розуміли фейрі. Тож нашому народові були незнайомі мовні бар’єри.

— То де вони? Де інші проходи? Невже у замках високих лордів П’яти Дворів?

— Правильно. Саме зради цього наші доми існують: як вартові стабільних дверей до світу людей. Той, який оберігається Вищім Королівським двором, веде до однієї зі столиць Східної Європи. Прохід із підземель мого, Третього Двору — до Західної Європи, а точніше — місця, відомого людям як Стоунгендж. Четвертий Двір переможеного мною сьогодні лорда фор Вінтрон веде до Нової Зеландії, П’ятий Двір — до Африки, другий — до нині покинутого міста Чичен-Іца в сучасній Мексиці, а Перший — до лісу Аокіґахара біля гори Фудзі в Японії. Крім того, час від часу з’являються стихійні проходи, але вони нестабільні та існують, як правило, дуже недовго.

— Дуже цікаво. Проте не пояснює, чому зараз ми цим проходом скористалися.

— Ви — щоб трохи розважитись, склавши мені компанію. А я — бо саме сьогодні маю завершити одну справу. Для мене ця справа нещодавня, але для людей, з їхніми короткими життями, часу минуло таки чимало.

Збентежена, я дивилася на те, як Левіор пройшов до дивного масивного приладу з двома колесами, та сівши на нього, наче на коня, поплескав на сидіння позаду себе.

— Сідайте, Вишенько. Гадаю, нічна поїздка на мотоциклі подарує вам незабутні враження.

Я розгубилась, але пам’ятаючи, що все це — частина програного мною парі, лише зчепила зуби та виконала його наказ.

— І так, тримайтеся міцніше, — усміхнувся він, а наступної миті я почула гучне ревіння, що долинуло ізсередини цього… як він сказав? Мотоцикла?

Що ж, я збагнула: триматися міцніше справді доведеться! Обвивши руками широку спину Левіора, я щосили притиснулася до нього, і лише завдяки цьому втрималася на сидінні, коли ця штука зірвалася з місця та спершу виїхала з підземного паркінку, а потім викотила на нічні вулиці, дісталася дороги й щодуху нею помчала.

Перелякавшись, я замружилась і лише тремтіла, хвилина за хвилиною. Коли ж наважилася розплющити очі…

— О Богине! — захоплено видихнула я, побачивши навколо міріади яскравих вогнів, що сяяли звідусіль, освітлюючи величезне нічне місто з каменю та скла!

— Так, я навіть вам заздрю, побачити це вперше справді неймовірно, — кивнув чоловік, спини якого я продовжувала торкатися своєю щокою. Під голосний рев, що змішувався з навколишнім гомоном, музикою, яка лунала звідусіль, і таким самим ревом, який розносився від схожих на карети залізних коробок, що їхали навколо нас цією широкою, яскраво освітленою дорогою.

Аж раптом Левіор повернув і невдовзі весь цей каскад зник. Лишились тільки поодинокі ліхтарі, що вервечкою плавно висвітлювали невеличку дорогу, якою ми їхали, оточені зусібіч деревами. Скоро зникли навіть ці ліхтарі, тож ми їхали в абсолютній темряві, лише в світлі повного місяця. Допоки чоловік не зупинив цей мотоцикл і його рев не стихнув.

— Далі доведеться трохи пройтися пішки, — повідомив він, беручи мене за руку, щойно я злізла з мотоцикла та ступила на землю.

І я не стала заперечувати йому, лише пішла вперед, надто гостро відчуваючи в цій темряві міцну долоню, яка не відпускала мене ані на мить.

— Що це за місце? — видихнула я, коли з пітьми поміж дерев випірнула величезна фортечна стіна, що тягнулася із земляного валу. — І… чому ми тут?

— Аби забрати борг, — сказав Левіор, заводячи мене за дерево. Навіщо — я зрозуміла за кілька секунд, коли помітила чоловіка, що наближався роздратованим кроком.

Він зупинився навпроти самого центру стіни. Поглянув на годинник, потім на небо, потім знову на годинник. Так, неначе не знав, куди себе подіти, та й взагалі сумнівався у власному здоровому ґлузді.

— Добре, що ти прийшов, і мені не довелося бігти шукати тебе по всьому вашому світу, — глузливо заявив лорд Третього Двору, несподівано вийшовши до нього із тіні.

— Це… ти! Це справді ти… Трясця, та ти ж не постарів ні на день! — забурмотів чоловік, зробивши два кроки назад. Також вийшовши з-за дерева, я уважніше його роздивилась: високий шатен, добре треноване тіло, зелені очі, привабливе лице з виразними вилицями. — А вона ще хто? — гаркнув він, помітивши мене.