Розділ 2.3

Вклонившись з найпідступнішим у всесвіті виразом обличчя, Левіор рушив до центральної садової площі, на краю якої Арней фор Вінтрон саме вів бесіду з кількома чоловіками. Схоже, озвучена пропозиція його трохи здивувала, але наскільки я знала, він не тільки вмів добре стріляти, а ще й збіса любив змагання. Тож вже за лічені хвилини після того, як йому озвучили пропозицію, посміхом зняв камзол, аби той не сковував рухів, та попрямував до невисокої, виключно символічної кам’яної стіни, за якою починався стрілецький полігон.

Стрілецькі змагання були невід’ємною частиною великих святкувань Високих та Королівського Дворів Ельхерна. При цьому самі полігони не займали багато місця, бо між стрільцями та мішенями було накладено закляття зорової стіни, яка візуально збільшувала для них відстань, на яку треба було зробити постріл, а також під час проходження стріли крізь стіну співвідносно впливала на силу, з якою вона летить. Якщо суперники були рівні та однаково цілили в мішень, ця начарована відстань збільшувалась із кожним наступним раундом, аж поки хтось із них не показував своїм пострілом гірший результат.

Що ж, Арней фор Вінтрон справді був дивовижним стрільцем, чиї стріли влучали точно в центр мішені! Постріл за пострілом, раунд за раундом. Що, безумовно, привернуло увагу чималої кількості гостей, які із захватом спостерігали за стрільцями. Аж тут…

Аж тут високий лорд Четвертого Двору розпачливо кинув свій лук на зелену траву: його наступна стріла влучила на два пальці далі від центру, ніж щойно випущена стріла Левіора фор Ноксера!

Отже… я програла?

Прийнявши оплески гостей, які повернулись до танців, наїдків та бесід, високий лорд Третього Двору підійшов до мене та прошепотів:

— Що ж, Вишенько, час виконувати свою частину угоди.

Та непомітно взявши мене за руку, потягнув далі від очей. Як виявилось, до одного з непримітних входів до замку, де незабаром я усвідомила, що ми…

Спускаємось до глибоких підземель!

— Це ви що, вирішили замурувати мене десь у стіну, аби я довго та болісно помирала, поки ніхто не чутиме моїх криків?

— Не зовсім, — підморгнув чоловік, затягуючи мене до розділеної на секції кімнати з низькими стелями, суцільно заставленої довгими шафами. Відчинивши одну із них, Левіор дістав два комплекти якогось дивного одягу та вручив мені один. — Перевдягайтесь скоріше, Вишенько, — гмикнув він, вказавши поглядом на одну з ширм біля стіни.

Насупивши брови, я зайшла за ширму та зробила те, що він сказав. До мого здивування, цей чудернацький одяг виявився дуже зручним: цупкі сині штани з еластичного матеріалу, легка біла кофтина, що обтягувала моє тіло, підкреслюючи кожен вигин, чорна шкіряна куртка та комфортні черевики.

Коли я вийшла з-за ширми, то побачила високого лорда Третього Двору в схожому одязі.

— Що ж, рушаймо… і ще одна маленька деталь, — усміхнувся він, підійшовши до мене, та двома руками торкнувся кінчиками спершу своїх, а потім і моїх вух.

Хвилиночку!

Я помітила це не одразу, лише коли він прибрав руки і я, подолавши збентеження від цього дотику, придивилася до нього та побачила, що його вуха, які хвилину тому були гострими, змінилися, набувши заокругленої форми. Примружившись, я торкнулася власних і зрозуміла, що з ними сталося те саме.

— Маскувальні чари спадуть, щойно ми повернемось, — повідомив Левіор.

— Повернемось ЗВІДКИ? — вимовила я, уважно дивлячись на нього.

Але високий лорд Третього Двору лише хитро усміхнувся, і взявши мене за руку, повів за собою. До довгого темного коридору, в кінці якого були масивні двері.

— Головне, Вишенько, тримайтеся мене, — шепнув він мені на вухо, міцніше стискаючи мої пальці, коли друга його рука відчинила їх.

По той бік також було темно.

Тунель.

Його стіни буквально обплітали різні трубки та ще бозна-що, стінами гуляв прохолодний вітер, а навколо наростало дивне, пронизливе гудіння. Але в тому напрямку, куди Левіор вів мене, виднілося яскраве, холодне світло…

Аж раптом я мало не заверещала, і напружившись, буквально вчепилася в чоловіка, перелякано втискаючись у нього: світячи двома яскравими очима, до нас різко наблизилося щось тунелем та промчало повз. Коли ж я наважилась зазирнути в його освітлене всередині металеве тіло крізь великі вікна, то побачила там людей! Дуже і дуже багато людей, які буквально тулилися один до одного.

— Спокійніше, Вишенько, — усміхнувся чоловік, лоскочучи моє вухо своїм теплим подихом. — Це в людей просто такий вид підземного транспорту, яким можна швидко дістатися в різні частини великого міста. Вони називають його «метро».

— Стривайте-но… В ЛЮДЕЙ?! — охнула я, але замість слів, Левіор потягнув мене в тому ж напрямку. І спритно, не привертаючи уваги, вислизнув з тунелю до великого, світлого приміщення з кам’яними стінами, стелею та підлогою, де метушилося стільки людей, що я тільки й змогла, що проковтнути язика і шоковано вирячити очі.

Натомість високий лорд Третього Двору, навіть оком не змигнувши, провів мене в цей натовп, і успішно з ним змішуючись, попрямував разом з усіма тими людьми до, як виявилося, височезних рухомих сходів, чиї сходинки самі їхали вперед, підіймаючи усіх цих людей нагору.