Розділ 1. Правда про «довго та щасливо» - 1

— Та ти жартуєш! — зблідла я, притиснувши долоню до губ.

— Зрозумій, доню, це благословення, — зітхнула мама, співчутливо поклавши руку мені на коліно.

Затремтівши, я сильніше затиснула рота долонями та заледве проковтнула плач, який міцно стиснув горло.

У моєї матері був щасливий шлюб, адже вона до нестями кохала свого чоловіка, лорда Альєра Берімона. Хоча, як я знала, жодного разу не бачила його до самого весілля.

І тепер мені стало ясно, чому.

— Тобто, насправді ти не кохаєш тата?

— Ще й як кохаю, люба. Більше за життя.

— Але ж тебе просто напоїли любовним зіллям перед весіллям! — нарешті схлипнула я, кусаючи губи.

— Не тільки мене, Стелло, — зітхнула вона, з ніжною усмішкою похитавши головою. — Цей трунок кожна мати приносить своїй донці в ніч перед її весільною церемонією, аби та мала щасливий шлюб. Якщо ж на ту мить наречена вже не має матері, цей обов’язок бере на себе її найближча старша родичка чи опікунка. Про це не говорять. Чоловікам просто відомо, що їхні наречені його приймуть, а жінки мають таку розмову лише раз, коли до них приходить матір перед весіллям та дає зілля, разом із рецептом любовного трунку. Аби коли вже її власні доньки виростуть та готуватимуться до шлюбу, так само дарувати і їм благословення великого кохання із майбутнім чоловіком.

— Скільки? — затинаючись, прошепотіла я охриплим голосом. — Скільки вже триває усе… ЦЕ?

— Тисячі років, дитино.

— О Богине! — охнула я і мало не зомліла. — За що з нами таке роблять, мамо?

— А хіба не зрозуміло, Стелло? — зітхнула вона, лагідно гладячи мою біляву маківку. — Ти ж сама знаєш, як укладаються шлюби, чи не так? Навіть серед простолюду дівчата дуже нечасто ідуть заміж з великої любові, а серед аристократії це в принципі договірні союзи. Чоловіки не завжди мають право голосу, частіше просто приймають кандидатуру, обрану батьком як головою дому. Та навіть коли вони й можуть обирати, то як правило, орієнтуються на те, наскільки цей шлюб буде вигідним, а не на свої почуття до тієї чи іншої дівчини. Проте чоловік може завести собі для почуттів коханку, натомість жінка зобов’язана берегти вірність, аби її лоно народжувало дітей, продовжуючи саме його рід. Але завдяки цьому трунку така доля вже не лякає, бо ти починаєш кохати свого нареченого, щойно побачиш! Це справді неймовірне відчуття, люба. Таке легке, хвилююче, приємне! Пізнати його та жити з ним справді чудово.

— Але ж воно фальшиве! — видихнула я і мало не скочила на ноги, але не вийшло — в голові запаморочилось і я сіла назад на диван.

— Мабуть, краще все ж таки фальшиве, ніж ніяке, якщо ми самі попросили про нього Богиню, — зітхнула мама із трохи журливою посмішкою.

— Тобто, самі?

— Історія не зберегла імені першої шляхетної фейрі, яка прийняла цей трунок. Відомо лише, що вона дізналася, за кого батько зібрався видавати її заміж, та впала у відчай, бо це був старий, але неймовірно багатий гоблін. Бідолаха навіть хотіла накласти на себе руки, але не зважилась обірвати життя. І тоді все, що їй лишалося, це схилити коліна перед вівтарем Богині та молити її про допомогу. На диво, Богиня їй відгукнулася, явилася у видінні. Вона не могла завадити цьому жахливому шлюбу, тим паче  — подарувати нареченого, якого бідолашна покохала б. Але натомість дала рецепт любовного трунку, останнім інгредієнтом якого є три краплі крові майбутнього чоловіка. І якщо випити його в день перед шлюбною церемонією, то тієї миті, як наречена побачить його біля вівтаря, в її серці розквітне сильне, палке та невмируще кохання до цього чоловіка. Також Богиня дозволила ділитися рецептом трунку, якщо на те буде бажання. Дівчина все ще не могла повірити, що Богиня справді являлася їй, та зварила зілля. І о диво, варто було їй побачити того потворного старого гобліна наступного ранку, і вона стала найщасливішою жінкою на землі! Після цього тепер уже радісна дружина справді почала ділитися рецептом трунку. Спершу він ходив лише серед шляхетних леді, та зрештою поширився і в простих фейрі. Настільки, що це стало звичною традицією, на продовження якої чекає кожна мати, яка приводить у цей світ доньку. А тепер скажи мені, Стелло, чи б хапалися всі жінки Ельхерну за цей трунок так сильно, якби він не був тим, що приносить їм вічне щастя?

— Вічне? — вимовила я, дивлячись порожніми очима на пляшечку з червоним зіллям, яку мама тримала в руках. — Невже… ці чари справді не можуть спасти? Не вірю, що немає жодних «але».

— Одне «але», все ж, є, але воно несуттєве, — трохи знервовано засміялась вона.

— Тобто?

— Як тій дівчині сказала Богиня, вона може ділитися цим трунком з ким завгодно та скільки завгодно. Але якщо колись хоч одна жінка, яка приймала його перед весіллям, пізнає справжнє кохання, чари будуть зруйновані та злетять з усіх фейрі, які його приймали: і з живих, і навіть з мертвих. Проте… як бачиш, за тисячі років цього жодного разу так і не сталося! То може й не існує оцього легендарного оспіваного істинного кохання без усіляких трунків, га? — додала вона, знизавши плечима. А потім, подивившись в очі, взяла мої щоки в долоні. — Послухай, Стелло, на тебе чекає прекрасне життя. Сам король обрав тебе нареченою для свого старшого сина. Одного дня ти станеш королевою Ельхерна. І ОСЬ ЦЕ зробить твоє життя по-справжньому щасливим, — усміхнулась мама, стискаючи пляшечку з трунком моїми долонями. — Ти ж хочеш пізнати щастя замість відчаю, доню?