Глава 9: Погляд у безодню

Запис №9.
Кажуть, у кожного моря є дно.
Але є місця, де воно дивиться на тебе у відповідь.
І тоді ти розумієш: глибина — не про воду. Вона — про пам’ять. 
 

Небо над «Мовчанкою» було безхмарним, але світло не проникало крізь туман. Воно затримувалося, розчинялося, губилося. Усе навколо завмерло — вода, повітря, навіть час. Тут не було хвиль, не було відлуння, лише безмежна рівнина із чорної води, що виблискувала, мов розлите скло. І тиша. Жорстка, як сталь. 

Карлос стояв біля штурвала, тримаючи стару, затерту мапу. Пожовклі краї ледь ворушились у пальцях, та серце билося рівно: вони досягли точки, яку маркував дивний знак — око, що дивиться вниз. 

— Ми на місці, — сказав він. Його голос звучав так, ніби прорізав шепіт самого туману. 

— Око Туману. 

Аркадій підвів голову від борту, його погляд був застиглим. 

— Тут усе… неправильно. — Він обережно подивився вниз, ніби остерігався, що саме море відповість йому поглядом. 

— Ні, — відгукнувся Карлос. — Тут усе надто правильно. Ніби ми нарешті там, де мали бути весь цей час. 

У цю мить поверхня води змінилася. 

Спершу це було ледь помітно — тонке мерехтіння, схоже на гру світла в оці старого, що от-от заплющиться. Потім — хвиля холоду, що пройшла не по шкірі, а по пам’яті. Кожен на палубі відчув це по-своєму: Лісса мимоволі притулилася до щогли, Нік зупинився з відром у руках, Аркадій — стиснув туманний меч. 

— Я… я щось бачу, — прошепотів Нік, нахилившись за борт. — Там, унизу… 

І справді — з глибини почали проступати силуети. Величезні. Повільні. Нерухомі. 

Першим став видно хребет, опуклий і гнучкий, як арка. Потім — розгорнуте крило. А далі — ріг, вигнутий і вкритий напівпрозорим сяйвом. Ціле тіло, могутнє, застигле в темряві. 

— Дракон… — Лісса ледве дихала. 

Поряд — інший силует. Тіло плавне, з тонкими довгими плавниками замість крил. Його хребет світився слабким внутрішнім сяйвом, наче він дихав сном. 

— Два, — сказав Аркадій. — Вони… сплять? 

Карлос повільно похитав головою.
— Ні. Вони… залишені. 

Саме тоді Карлос це відчув. Не думкою. Не серцем. А чимось глибшим — ніби хтось торкнувся нитки, яку він давно забув у собі. Амулет на грудях раптом засвітився. Його тепло було пронизливим і водночас м’яким — як шепіт матері, що кличе здалеку. 

І тоді — голос. Беззвучний. Усередині. 

"Ми не зникли. Нас утримали.
Ім’я наше забули,
але не голос.
І той, хто несе його — вже у світі."
 

Світ похитнувся. Карлос впав на коліна. Його руки тремтіли. Перед очима — туман, що став світлом. Але це не було світло, яке освітлює. Це було світло, яке затуманює. У ньому народилося обличчя. 

Августа.
Але — не та, що він знав. 

Це була інша Августа. Та, яка ще не народилась. Та, якою вона могла стати. Вона вся була з туману, її сукня — хвиля, очі — сяйво срібла, а руки — дотик води й пам’яті. Вона стояла між двома драконами, і туман відступав перед нею. 

Карлос почув свій власний голос, хоча й не розумів, чи говорить вголос: 

— Це її доля… Пробудити їх. Або зупинити. 

І все зникло. Видіння розтануло. Вода знову стала чорним дзеркалом. А небо — мовчазним дахом над безоднею. 

Карлос підвівся. Його очі ще світилися неспокоєм, але голос був ясним: 

— Тепер ми знаємо, де вони. І якщо хтось інший дізнається про це місце… — він повільно обвів поглядом палубу, — це стане полем битви. І не лише між арміями. А між силами, про які навіть маги бояться говорити вголос. 

— А якщо вже дізнався?.. — Аркадій нахилився до води, стискаючи руків’я меча. Той ледь пульсував у відповідь. — Якщо ми не перші? 

Карлос подивився в безодню. Туман повільно крутився над її поверхнею, як дим над жертовним вогнищем. 

— Тоді ми не просто шукачі, — сказав він. — Ми — сторожі.
— Ті, хто має тримати ключ до дверей, які краще не відкривати без розуміння. І охороняти, навіть коли страшно. 

Вдалині, за краєм моря, блиснуло щось, мов відблиск очей. Можливо — хвиля. А можливо — уже хтось іде. 

Вітер раптово повернувся. І «Мовчанка» здригнулась. 

Бо тиша закінчилась.
А глибина — прокинулась.